Розділ 5. Частина 6. Гнів Небес.

Дмитро стрімко залишив лабораторію, і луна його важких кроків ще довго вібрувала в повітрі, змішуючись із гулом активованих кристалів. Кожна мить зволікання коштувала Діані частини її душі. Через їхній ментальний зв'язок він відчував, як її свідомість буквально перемалювала чорна агонія Первістків — тих самих тварюк, що почали прориватися на півдні.

На злітному майданчику маєтку, оповитий вихором пилу, уже прогрівав двигуни важкий бойовий гелікоптер, модифікований інженерами Сапеги. Дмитро застрибнув у кабіну, на ходу відкидаючи вбік непотрібний тепер планшет і активуючи пряму систему зв'язку з президентським штабом.

— Говорить Сапега. Виведіть мене на канал із президентом, — проричав він у гарнітуру, поки гелікоптер свічкою йшов у свинцеве небо. — Час дипломатії минув. Або ви даєте мені небо, або завтра вам не буде над чим панувати.

У цей же час у глибокому бункері під столицею панував хаос. На гігантському панорамному екрані, що займав усю стіну операційного залу, у режимі реального часу змінювалися теплові та супутникові карти секторів №4 та №5.

Президент стояв біля самого екрана, до болю стискаючи пальцями край пульта. Він бачив щось неможливе, що не піддавалося жодній військовій логіці. Цілі танкові колони сусіда раптово завмирали. Супутникове збільшення показувало, як солдати в паніці виходили з люків, зривали з себе каски й падали на коліна, закриваючи обличчя руками.

— Що це? Застосували якийсь психотропний газ? — Президент обернувся до генералів. — Сапега розпилив над ними галюциногени?

Раптово картинка пішла перешкодами. З-під землі, просто посеред застиглих колон, почали вириватися чорні пульсуючі плями. Це не були вибухи. Це були якісь... органічні структури. Величезні, безформні, вони здавалися проваллями в самій матерії. Вони не фіксувалися звичайними тепловізорами як живі об'єкти, але їхня присутність викликала найпотужніші електромагнітні імпульси, які буквально випалювали електроніку супутників.

— Пане Президенте! — голос радника зірвався на крик. — Сапега не знищив армію. Він їх... він їх паралізував. Послухайте перехоплення!

Зал наповнився багатоголоссям радіоефіру. Тисячі переляканих голосів кричали про одне й те саме:

— Ми нічого не пам'ятаємо! Командири збожеволіли! З-під землі лізуть якісь чорні пухлини! Вони жруть метал! Нам потрібна допомога!

— Ці солдати були ніби в трансі, — продовжував радник, витираючи піт із лоба. — Їхні генерали використали на них якийсь масовий гіпноз чи нейронне пригнічення. А тепер на них напали ці... нерозпізнані біологічні об'єкти. Схоже на мутацію або секретну біологічну зброю. Сусідні частини в шоці, вони масово виходять на зв'язок і просять про допомогу. Ті, хто зберіг глузд, розвертають гармати проти цих чорних... шпилів.

Президент повільно стиснув кулаки. Марево в очах його власного оточення — та дивна апатія й заторможеність, яку він списував на стрес останніх днів — почала розсіюватися під впливом сріблястого дзвону, який долітав до столиці. Він не знав, що це магія. Для нього це було як раптове прозріння після важкого наркозу.

Глава держави подивився на своїх генералів. Він зрозумів: Сапега якимсь чином нейтралізував гіпноз противника, але зіштовхнувся з чимось куди небезпечнішим — невідомим ворогом, який не знає кордонів і мандатів.

— З'єднайте мене з ним, — наказав Президент.

Через секунду в динаміках пролунав перекриваючий рев гвинтів голос Дмитра:

— Пане Президенте, я на підльоті. Ваші солдати на кордоні стоять під прицілом істот, яких ви не знайдете в підручнику з біології. Якщо ви зараз не віддасте наказ, їх зжеруть.

Президент глибоко зітхнув. Його голос, трансльований тепер по всіх військових каналах країни, був жорстким і рішучим.

— Передати наказ по всіх частотах. Усім частинам регулярної армії в зоні конфлікту: негайно перейти під оперативне командування Дмитра Сапеги. Режим максимального сприяння. Будь-хто, хто відкриє вогонь по його людях — зрадник. — Він на мить замовк, дивлячись на лякаючі чорні тіні на екрані. — Ми не воюємо з сусідньою державою. Ми захищаємо державу від… невідомої біологічної загрози. Дмитре… робіть, що повинні. Знищте цю заразу.

Дмитро в кабіні гелікоптера коротко кивнув. На приладній панелі загорілися зелені точки — радари фіксували, як підрозділи ППО та артилерії регулярної армії розвертаються фронтом на південь, готові підтримати його атаку.

— Прийнято. Починаємо операцію із зачистки.

Гелікоптер Дмитра завис над сектором №4, де з розломів в асфальті виривалися Первістки. Це були потворно-велетенські згустки плоті й темряви, заввишки з триповерховий будинок. Вони не мали форми, лише безкінечну кількість кістлявих відростків, які трощили техніку й поглинали світло.

Дмитро не став чекати приземлення. Він вистрибнув із відчиненого люка з висоти двадцяти метров. У падінні його тіло оповило золоте сяйво, а за спиною на мить розкрилися примарні, пекучі крила. Він приземлився точно перед найближчою тварюкою, і земля під його ногами пішла тріщинами.

У його руці спалахнув клинок — сталевий, зітканий із концентрованого ангельського гніву.

— Назад, у безодню! — проричав він, завдаючи першого удару.

Бій був за межею людського сприйняття. Дмитро рухався як золота блискавка, відсікаючи кінцівки Первістка. Тварюка ревіла, виригаючи чорну жовч, яка плавила метал покинутих танків. Дмитро відчував, як за його спиною вишиковуються солдати — ті самі, яких Діана тільки-но пробудила. Його крила були не лише фізичним, а й візуальним щитом, усі його дії були приховані від очей простих людей, для них він був лише чоловіком, який безстрашно кидається на чудовисько. І тільки такі ж напівкровки, як сам Дмитро, розуміли, що відбувається насправді. Солдати піднімали автомати, направляючи їх уже не в нефілімів, а в породжень Пекла.