Розділ 5. Частина 2. Пекло не спить.

Удень, до того як сісти за стіл, Діана спробувала зайнятися з донькою тим, що любила найбільше, — книжками.

— Дивись, сонечко, це літера «А», — Діана терпляче вказувала пальцем на гарний шрифт у букварі. — З неї починається слово «Абрикос». Пам'ятаєш, ми їх їли в саду?

Маленька Світланка, так схожа на матір, зосереджено хмурила брівки, дивлячись на сторінку. Вона дуже старалася, але літери для неї залишалися лише нудними чорними закарлючками на тлі яскравих малюнків. Через п'ять хвилин дівчинка вже совалася на стільці, а через десять — почала захоплено роздивлятися порошинки, що танцювали в промені світла.

Діана зітхнула, відчуваючи легкий укол безпорадності. Їй, здатній за секунди зламати найскладніший код або прочитати стародавні руни Гнізда, було нестерпно важко пояснити трирічній дитині різницю між «Б» і «В».

— Гаразд, здаюся, я погана вчителька, — прошепотіла вона, коли до кімнати зайшла її мати, яка приїхала погостювати й поняньчити онуку.

— Ти просто занадто серйозна, Діано, — усміхнулася та, витираючи руки об фартух. — Дай-но я спробую.

Бабуся присіла поруч із онукою. Вона не стала називати літери. Вона почала розповідати казку, де кожна літера була живою істотою зі своїм характером. «А» була воротами в казковий ліс, а «О» — круглим колесом, що котилося доріжкою. Світланка завмерла, відкривши рота. Через п'ятнадцять хвилин вона вже радісно тицяла пальчиком у сторінку, безпомилково впізнаючи своїх героїв.

Дмитро зайшов в оранжерею на заході сонця. Скинувши піджак на плетене крісло, він підійшов до дружини. Гул його невидимої сили змусив листя папороті ледь помітно затріпотіти.

— Знову воюєш з орхідеями? — усміхнувся він, обнімаючи її зі спини. Його долоні, звиклі стискати горло ворогам і підписувати багатомільярдні контракти, тепер були ніжнішими за шовк.

Діана обернулася. У її погляді не було паніки — тільки розуміння.

— Вередують. Зовсім як твої старійшини в раді, — вона зі сміхом притислася до його грудей, відчуваючи тепло його тіла. — Усе не збагну, куди їх поставити, усе їм не подобається. Як минув день у світі людей?

— Світ людей? Мурашник у порядку, — він поцілував її у скроню, вдихаючи запах волосся. — Цей механізм працює тільки тому, що я можу повернутися сюди, де в його центрі стоїш ти. Втомився, — Дмитро притиснувся всім тілом до її спини, втомлено заплющивши очі.

Діана завмерла, дозволяючи йому перенести частину своєї ваги на неї. Вона відчувала, як під тканиною його сорочки перекочується напруга — не фізична, а та сама, незрима, що накопичується в нефіліма після дня, проведеного серед людської брехні та амбіцій.

— Ти занадто багато на себе береш, — тихо сказала вона, накриваючи його долоні своїми. — Навіть якщо ти Король, ти не зобов'язаний крутити земну вісь наодинці.

— Сьогодні довелося, — глухо відгукнувся він, не розплющуючи очей. — Столиця знову намагається грати в ігри. Вони бачать цифри, бачать заводи, але не розуміють, хто за цим стоїть. Думають, що якщо натиснуть на порти, я стану поступливішим. Наївні. — Він видихнув, і Діана відчула, як гул його сили в оранжереї став тихішим, м'якшим. Повітря навколо них ніби очистилося від електрики. — Знаєш, — Дмитро трохи повернув голову, торкаючись щокою її плеча, — там я іноді ловлю себе на думці, що мені хочеться просто стерти їх усіх із лиця землі одним рухом крила. — Дмитро знову важко зітхнув. — Їхня дріб'язковість, їхня жадібність… зводять із розуму. Але потім я згадую, що ти чекаєш на мене тут, і це мене зупиняє.

Діана розвернулася в його руках, змушуючи його розплющити очі. Вона ласкаво торкнулася його обличчя, окреслюючи пальцями лінію щелепи, яка за день стала ніби гострішою.

— Це і є твоя ціна за те, що ти став мостом, — серйозно промовила вона. — Як кажуть у народі, у медалі два боки. Чим більше сили я тобі даю, тим більше відповідальності вішає на тебе небо.

Він подивився на неї — довгим, важким поглядом, у якому на секунду відбилися роки самотності нефіліма, перш ніж у них знову зайнялося кохання до цієї конкретної жінки.

— Я знаю, — він перехопив її руку й поцілував долоню. — Тому я й тут. Лікуй мене, Діано. Ти — єдині ліки, які ще працюють.

Вона усміхнулася, і це світло в її очах було яскравішим за сонце, що заходило за склом.

— Ну, раз випадок важкий, — подражнила вона його, — то лікувати будемо комплексно. Спочатку — вечеря, яку Єва Петрівна готує вже другу годину, потім — перевірка Світланчиного букваря, а вже потім… — вона багатозначно примружилася, — я подумаю, чи варто видавати тобі додаткову порцію спокою.

Дмитро усміхнувся, і втома в його погляді нарешті почала поступатися місцем звичному азарту.

— Буквар — це жорстоко, — хмикнув він. — Після переговорів із міністрами я боюся, що не впораюся з логікою трирічної дитини. Але заради додаткової порції готовий навіть на це.

Небеса благословили цей союз. За те, що він зберіг її людяність, Дмитро здобув владу, про яку інші тільки мріяли. Але його істинною короною було її спокійне дихання уві сні й упевненість у тому, що завтрашній день розпочнеться з її усмішки.

Вечір у маєтку огортав тишею, яка три роки тому здавалася Діані чимось сковуючим, гнітючим і жорстоким. Липневе повітря, густе й медове, безперешкодно проникало крізь відчинені вікна тераси, приносячи із собою спекотний аромат нагрітої за день соснової кори й солодкуваті пахощі розпущених троянд. На зміну весняній свіжості прийшло ліниве тепло землі, що засинала, і навіть стрекіт цикад у саду здавався Діані частиною того самого ідеального спокою, якого вона так довго уникала.