Розділ 5. Частина 1. Тихе життя.

Три роки пролетіли як один затягнутий видих після виснажливого бігу. Коридори коледжу з їхнім запахом дешевої кави та пильних процесорів, гарячкові ночі перед іспитами з програмування й нескінченний ремонт старих серверів залишилися в минулому. Тепер диплом спеціаліста з IT — свідчення її звичайності — лежав у нижній шухляді масивного дубового столу, притиснутий стопкою дитячих малюнків.

Діана більше не була тією зляканою дівчинкою, яка ховалася за рядками протоколів. Вона більше не була могутною богинею, чий гнів міг стерти міста, і вже точно не була інструментом у руках нефіліма. Вона стала жінкою, чий спокій охороняла найпотужніша бізнес-імперія в країні.

Дмитро Сапега сидів у своєму кабінеті на сороковому поверсі скляного хмарочоса. Ця будівля, що сяяла на сонці подібно до застиглого леза, була найвищою не лише в місті, а й в усій області. Усі сорок поверхів жили в єдиному ритмі, підкоряючись волі однієї людини. І нехай офіційна столиця була далеко, а в президентському кріслі сиділа людина з іншим прізвищем, тіньовим політичним центром країни стала ця вежа. Містяни, бачачи, як місто перетворилося — дороги стали рівними, у парках заграли фонтани, а заводи задихали новим життям — пошепки перейменували хмарочос із «Бізнес-центру “Вершина”» на «Тронну вежу».

За панорамними вікнами простягалася країна, сімдесят п'ять відсотків промисловості якої тепер належало холдингу Сапеги.

— Знову страйк у південному порту? — Дмитро не піднімав очей від монітора, де нескінченними рядами бігли котирування акцій.

— Уже ні, пане Сапего, — його помічник, блідий нефілім із молодших чинів, схилив голову. — Ми переглянули їхній соціальний пакет й оновили обладнання. Порт розпочав відвантаження годину тому.

— Добре. І передайте міністру енергетики: якщо він ще раз затримає ліцензії на сонячні ферми, я особисто приїду в столицю на чай.

Однієї згадки про його візит було достатньо, щоб урядові кулуари кидало в дрижаки. Дмитра називали Королем, і в цьому не було ні краплі лестощів — тільки констатація факту.

Але найдивовижнішим було його внутрішнє перетворення. Сакральна близькість із Донькою Творця змінила саму структуру його ДНК. Дмитро перестав старіти; час для його організму ніби загуснув, перетворившись на бурштин. Але головне — крила. Тепер вони виривалися за його спиною з його лопаток, розриваючи простір, могли розкритися величезні ангельські крила, зіткані з першородного світла. Вони ще не були матеріальними, але для того щоб їх побачити, духовний зір уже не був потрібен. Вони не мали ваги у фізичному світі, але давали йому владу старійшини клану, дозволяючи відчувати брехню за тисячі миль і керувати потоками енергії, недоступними іншим нефілімам.

Діана ж добровільно пішла в тінь. Вона сама посадила чоловіка на цей престол. Тепер її правлінням був невеликий фонд, документи якого вона підписувала за чашкою ранкового чаю, навіть не завжди вчитуючись у сухі цифри — вона знала, що Дмитро вже все перевірив.

Їхній маєток став втіленням її початкової мрії про притулок, до того, як Дмитро показав її світу. Невеликий фруктовий сад перетворився на справжній ботанічний Едем. Серцем будинку була величезна засклена оранжерея, де під захистом незримої сили Діани цілий рік цвіли екзотичні орхідеї й дозрівали плоди лимонних дерев.

— А цей паросток із Амазонії все-таки прижився, — шепотіла вона, коли вони гуляли в теплиці. — Йому тут тепло. Не дарма я з ним промордувалася.

— Ще б пак, — хмикнув Дмитро. — Ти на нього стільки благодаті витратила, що було б дуже дивно, якби він не прижився. У тебе хоч один паросток загинув?

— Тільки ті, яким я сама дозволила це зробити, — Діана усміхнулася, обережно поправляючи глянцевий, ще вологий листок екзотичної рослини. — Іноді навіть найсильнішому паростку потрібно піти, щоб звільнити місце для чогось іншого. Рівновага — річ тонка. — Вона випросталася, обтрушуючи руки від землі. У повітрі оранжереї стояв густий, майже відчутний аромат вологого ґрунту й жасмину. Тут, за подвійним склом, не було чутно ні шуму міста, ні гулу Тронної вежі. — Благодать — не добриво, Дімо, — м'яко зауважила вона, дивлячись, як сонячний зайчик грає в краплях конденсату на склі. — Вона просто допомагає їм згадати, як правильно рости. Але мені подобається порпатися з ними. На відміну від людей у твоїй раді, квіти ніколи не брешуть. Якщо їм погано — вони в'януть одразу, без інтриг.

Дмитро підійшов ближче, його величезна постать у м'якому світлі заходу сонця здавалася захисним бастіоном серед усієї цієї крихкої зелені.

— Мої старійшини теж не брешуть, — він торкнувся її плеча поцілунком, і Діана відчувала, як по його шкірі пробігла хвиля тепла — відголосок тієї самої сили, яку він стримував увесь день. — Вони просто намагаються передбачити мої бажання, перш ніж я їх озвучу. Це втомлює.

Він обвів поглядом буйство барв: від яскраво-червоних гібіскусів до ніжно-блакитних орхідей, які в природі майже не зустрічаються, але тут, у цьому куполі, почувалися чудово.

— Знаєш, — Дмитро замовк на секунду, вдивляючись у густу зелень, — Микола сьогодні в клубі сказав, що я змінився. Став спокійнішим, стриманішим. Посміюється, що мене приворожили. Вгадай хто. Не став сперечатися, посміявся разом із ним, адже за великим рахунком він має рацію. Кожного разу, коли у вежі мені хочеться зірватися й просто рознести чергову раду директорів на друзки, я згадую, як ти тут воюєш із амазонськими паростками. І все стає на свої місця.