Розділ 4. Частина 6. Я закохався в дівчину а не в божество.

Вони почали спускатися. І в ту ж секунду за їхніми спинами важкі дубові двері зачинилися, а сходи позаду них просто зникли, перетворившись на глуху стіну. Діана підстрибнула, тихо й добірно матюкаючись.

Дмитро перевів округлені очі із зачинених дверей на дівчину, нервово усміхаючись.

— Не знав, що ти в курсі існування таких округлих форм вираження.

— А ти думав, що я тільки молитви знаю? — огризнулася Діана, притискаючи долоню до серця, що шалено калатало. Її удавана холоднокровність на мить тріснула під напором звичайного людського переляку. Дмитро мимовільно оскалився в усмішці. — Коли в тебе всередині живе сутність, здатна стерти галактику, а зовні зачиняються двері в просторову діру, якось само собою тягне на фольклор.

Дмитро хмикнув, не опускаючи гвинтівку, але напруга в його плечах трохи спала.

— Ну, принаймні я тепер упевнений, що ти все ще Діана. Богиня б просто промовчала й винесла цю стіну.

— Богиня зараз занадто зайнята тим, що намагається зрозуміти, навіщо ваші напівкровки так спотворили синтаксис небесної писемності, — Діана кивнула на те місце, де під шаром пилу ще мерехтіли залишки рун, і міцніше вчепилася у вільний рукав Дмитра. — На її особисту думку, це виглядає як... як спроба написати симфонію, використовуючи тільки скрип іржавих завіс. Але суть зрозуміла. — І тут же її обличчя змінилося. Дівчину перекосило від огиди. — Ці сходи — не просто шлях униз, — писнула Діана, виразно скривившись усім виглядом і виражаючи страх, огиду й небажання йти далі. — Це стравохід. І ми тільки-но провалилися в глотку.

Дмитро провів променем ліхтаря по вогких стінах, які, здавалося, почали повільно стискатися.

— Стравохід, виходить? Тоді нам краще поквапитися до серця, поки нас не почали перетравлювати. Ти все ще відчуваєш морг?

Діана не відповіла. Замість цього вона видала невизначений звук — щось середнє між протестним скиглинням і тихим писком обуреної миші. Вона сильніше вчепилася в рукав Дмитра, буквально намагаючись сховатися за його плечем, при цьому гидливо переставляючи ноги, наче йшла по болоту, повному жаб.

— Відчуваю, — нарешті видихнула вона, кумедно зморщивши ніс і ледь не плачучи від огиди, що накотила. Її обличчя перетворилося на живу маску гидливості: брови заломлені хаткою, верхня губа задрана, а очі гарячково бігали по кутках, очікуючи підступу від кожної тіні. — Але я не хочу туди йти! Там смердить, кошмар, чому демони люблять бруд і сморід. Невже не можна було прибрати? Подивися на ці стіни, вони ж... вони ж липкі! Фу-у-у! — Вона знову видала короткий писк, коли ліхтар Дмитра вихопив у кутку щось схоже на згусток слизу. Діана інстинктивно підібгала одну ногу, трохи не втративши рівновагу, і намертво прилипла до боку нефіліма, використовуючи його як живий щит. У цей момент у ній не було ні краплі величі ІзунЕль — тільки звичайна дівчинка, якій до смерті страшно, до нудоти огидно й яка більше за все на світі хотіла б зараз опинитися вдома під теплою ковдрою, а не в стравоході якогось диявольського поріддя.

— Дімо, — вона смикнула його за рукав, і в її голосі прорізалися примхливі, майже дитячі нотки, змішані з панікою. — От скажи мені, що ми тут забули? Я черевики в гидоту якусь вимазала. Будь ласка. Скажи, що купиш мені нові. Я просто не хочу відмивати цю гидоту руками. А якщо вона заразна? Що якщо ця дрянь на підлозі збереться й стрибне на мене? У мене на таке алергія! Смертельна! — Вона зробила ще один крихітний, вкрай обережний крок, протестно сопучи носом. Її міміка була настільки красномовною, що не треба було мати здібності нефіліма, щоб прочитати: — «Я зараз упаду в істерику й, здається, я починаю трохи ненавидіти тебе за те, що ти мене сюди привів». — Морг унизу, так, — прошепотіла вона, знову скривившись так, ніби лимон з'їла цілком. — І Дімо... якщо я почну видавати щось ще більш «округле», значить, ІзунЕль остаточно в шоці від цієї місцевої гостинності. Але якщо там виявиться ще огидніше, я просто заплющу очі й волатиму, поки все само не вибухне. Це мій офіційний план.

Дмитро, незважаючи на всю серйозність ситуації, не втримався від миттєвої усмішки. Ця її людська, майже комічна у своїй щирості реакція була для нього зараз дорожчою за будь-яке божественне одкровення. Вона боялася слизу більше, ніж кінця світу, і це робило її по-справжньому живою.

Він раптом зупинився, змусивши й Діану завмерти на місці. Перш ніж вона встигла злякано писнути, Дмитро перехопив її за талію, притягнув до себе й, підвівши за підборіддя, коротко, але владно поцілував у губи. Поцілунок був зі смаком м'яти й холодного металу — єдиний чистий момент у цьому проклятому місці.

Діана завмерла, її очі округлилися, а протестне сопіння миттєво затихло.

— І що це? Думаєш, мені полегшає від аромату зубної пасти?

Дмитро єхидно зареготав.

— Це для підзарядки, — шепнув він їй прямо в губи, відчуваючи, як її шалене серце поступово сповільнює біг. — Тут немає нічого, що було б сильнішим за нас. Навіть якщо це «щось» дуже скидається на соплі.

Він підморгнув їй, і Діана, моргнувши, нарешті видихнула. Заціпеніння жаху змінилося легким бентеженням, від якого в її німому лексиконі з'явився не лише гидливий писк, а й незадоволене цокання язиком та закочені під лоб очі. Вона незадоволено фиркала, поправляючи куртку, але в її погляді більше не було тієї паралізуючої паніки.

— Користуєшся моментом? Ти всюди встигне? — пробурчала вона, хоча вчепилася в його лікоть уже не так судомно. — Добре, залік. Але якщо я через тебе пропущу напад якогось слимака, ти сам відмиватимеш його з мене. Ходімо вже, герою.