Розділ 4. Частина 3. Падіння Вершини.

Дорога до центру міста зайняла не більше п'ятнадцяти хвилин. Вулиці були порожніми, лише поодинокі ліхтарі вихоплювали з темряви сірий асфальт. Дмитро впевнено вів машину, його руки на кермі були спокійні, але Діана відчувала напругу, що від нього виходила. Нефілім знав: те, що чекає на них у БЦ «Вершина», — це не просто офіс. Це лігво, збудоване за законами ієрархії Пекла.

Бізнес-центр вивищувався над сплячим містом як голка зі скла та сталі. Верхні поверхи тонули в низькій хмарності, а на шпилі монотонно блимав червоний авіаційний маяк.

— Охорона на в'їзді, — Дмитро кивнув у бік шлагбаума та будки, де в синюватому світлі моніторів виднілися дві постаті. — Перепустки, камери, магнітні замки.

— Як заходитимемо? — питально перевела Діана погляд на чоловіка. — Через парадний чи…

Дмитро незадоволено перевів погляд на дружину, скорчивши міну.

— Ти тільки зараз про це вирішила подумати? Чи це риторичне запитання? Або, Діано, або, — рикнув Дмитро, як відрізав. Він дивився вгору, туди, де на двадцятому поверсі розташовувався серверний шлюз. — Марк не тільки демон, а й людина в одному флаконі, а отже, як і будь-яка інша людина, любить висоту. Вона дає йому ілюзію контролю. Давай припаркуємося за рогом, у тіні будівництва.

Коли двигун заглух, у салоні запанувала тиша, яку порушувало лише цокання охолоджуваного мотора. Діана вийшла з машини. Вітер тут, на відкритому просторі, був лютішим. Він кошлатив її волосся, але дівчина його не помічала.

— Бар'єр Еммануїла тут слабший, — негучно промовила вона, дивлячись на фасад будівлі. — Ми на їхній території. Неприємненько.

Дмитро встав поруч, його очі на мить спалахнули золотом.

— Як розумію, питати, що ми робитимемо далі, мені не варто. Так? Краще одразу самому викласти план дій.

Діана втомлено закотила очі під лоб, важко видихнувши.

— Та мабуть, якщо тобі від цього полегшає. — Вона знову перевела погляд на верхівку будівлі. — Скільки живу в цьому місті, але демонів і напівкровок ніколи не зустрічала. Не знала, що вони можуть тут жити.

— Демони не можуть, але напівдемони цілком, у них, як не крути, а людська душа є. Може, не така чиста, як у звичайних людей, але вона є. — Дмитро повними грудьми втягнув повітря через ніс. — Повітря тут... густе. Майже як сироп п'єш. Усередині буде більше двох-трьох напівкровок.

— Значить, ми не стукатимемо в двері, — Діана підійшла до панорамного скління першого поверху, не чекаючи, поки Дмитро надумає піти слідом, від чого чоловік мимовільно впівголоса вилаявся на надмірну невгамовність дружини. Вона приклала долоню до скла, і по ньому побігла тонка сітка тріщин, схожа на візерунок паморозі. — Моя божественна половина прямо-таки вимагає правди, а правда сьогодні живе на самому верху.

Вони зайшли через технічний вхід. Охоронець, такий самий напівдемон у моніторній, навіть не встиг підняти рацію — Дмитро просто виник за його спиною, звернувши тому шию, і за секунду чоловік упустив голову на груди. Діана ж у цей час вставила флешку в головний термінал системи безпеки.

— Шукай шлюз «Вершини», — прошепотіла вона, звертаючись швидше до своєї внутрішньої суті, ніж до комп'ютера. — Покажи мені Марка.

Екрани замиготіли. Камери двадцять четвертого поверху видали картинку: розкішний офіс у стилі лофт, панорамні вікна в підлогу, шкіряні крісла. За столом сидів чоловік. Марк. Той самий напівкровка в бездоганному костюмі, який приходив до її родини. Він не спав. Він курив дорогу сигару, дивлячись на нічне місто.

— Він чекає підтвердження, — Діана усміхнулася. — Виродок. Йдемо далі, я знаю, куди йти.

Вони зайшли в ліфт. Діана натиснула кнопку 20. Кабіна смикнулася й почала стрімкий підйом. На табло змінювалися цифри: 5... 10... 15... З кожним поверхом тиск усередині ліфта зростав. Це був не фізичний тиск — це була важкість чужої присутності. Марк відчув їх. Ліфт завмер на 19 поверсі. Двері відчинилися.

У холі стояли троє. Кремезні, в однакових темних костюмах, з порожніми обличчями, про які казав дядько Павло. Але тут, зблизька, приховувати їхню природу було неможливо. Їхня шкіра мала сіруватий відтінок, а з-під манжет сорочок виднілися татуювання, які здавалися живими — вони повільно ворушилися, наче змії.

— Далі не можна, Діано Миколаївно, — промовив той, що стояв у центрі. Його голос звучав як скрегіт каміння. — Господар зайнятий. Він вивчає ваше досьє. Дуже... сумне досьє.

Дмитро зробив крок уперед, заслоняючи Діану собою.

— Хлопці, ідіть з дороги. Або сьогодні ваш шлях до ваших батьків буде передчасним і коротким.

— Нефілім... — сплюнув той на мармурову підлогу. — Пернатий нащадок. Ти думаєш, твоя нечиста Благодать врятує її?

Діана поклала руку на плече Дмитра.

— Дімо, не витрачай час на розмови, вони як підлітки, аж смішно. Мені потрібен Марк. А ці... — вона подивилася на трійцю, і її погляд став нестерпно яскравим. — Нехай полежать. На коліна, — наказала Діана, і її голос пролунав так, ніби його наклали на гул тектонічного розлому.

Троє напівкровок не встигли навіть оголити приховані під піджаками клинки. Повітря в холі раптово стало щільним, як свинець. Пролунав моторошний хрускіт — це мармурові плити під ногами охоронців просіли, вкриваючись сіткою глибоких тріщин. Тіла чистильників зігнулися під невидимим пресом; їхні обличчя, що щойно були гіпсовими масками, спотворилися від дикого тиску. Той, що стояв у центрі, спробував випростатися, його зіниці залила чорнота, а з-під шкіри почали проступати шипи, але Діана лише злегка опустила долоню, наче притискаючи невидиму кришку.