Розділ 4. Частина 2. Перша атака.

Вечір у маєтку огорнув кімнати ароматом домашнього затишку, принесеного родиною Конькових. На столі, накритому грубуватою, але чистою скатертиною, панував справжній «домашній достаток». У центрі височіла миска з розсипчастою картоплею, щедро посипаною свіжим кропом, від якої валувала густа, апетитна пара. Світланка, вилізши на високий стілець, із дитячою безпосередністю уплітала домашній сир, забарвлений у рубіновий колір густим полуничним варенням.

Дмитро сидів навпроти, ліниво помішуючи чай, але його погляд, зазвичай м'який, коли він дивився на Світланку, сьогодні був настороженим. Нефілім відчував те ж саме, що й Діана — бар'єр Еммануїла гудів тихіше, ніж зазвичай, ніби натягнута струна.

Зазвичай дядько Павло був душею такого частування. Він гучно хвалив готування Марини, жартував над міською їжею й будував плани на врожай. Але сьогодні він сидів, важко спираючись ліктями об стіл, і задумливо крутив у великих, вузлуватих пальцях порожній кухоль. Коли Марина та Ілона, весело перемовляючись, пішли в оранжерею — перевіряти, чи не пересох мох у контейнері їхньої нової улюблениці Аріель — у їдальні зависла густа тиша. Павло зачекав, поки кроки дружини затихнуть, і тільки тоді підвів очі на Діану.

— Я не хотів при дружині... ні до чого їй це, — почав він, і його голос, звиклий перекрикувати гул тракторних моторів, тепер звучав приглушено й хрипко. — Діано, у селищі в нас неладно. Люди дивні крутяться, міські. Костюми на них чорні, пики — ніби з гіпсу вилиті, жодної живої емоції в очах. Машини їхні тоновані вже другий день кола нарізають по нашій вулиці, повільно так, ніби кожен паркан виміряють.

Діана повільно поклала виделку на край тарілки. Звякіт металу об порцеляну пролунав у тиші як постріл.

— А вчора, — Павло проковтнув слину, його кадик смикнувся, — один із них у бібліотеку до Марини зайшов. Книжку якусь про старі тракти запитував, а сам усе довкола та навколо... Випитував, чи не родичка вона тієї самої Діани Миколаївни, що фондом «Атлант» верховодить. І про повернення твоє допитувався: як, мовляв, здоров'я, чи не помутився розум після лікування.

Дмитро нахмурився. Його рука, що лежала на столі, повільно стиснулася в кулак, на кісточках проступив мертвено-білий колір. Як нефілім, він шкірою відчував те, що дядько Павло описував як гіпсові пики — крижаний холод напівкровок, які почали винюхувати слабкі місця в захисті їхнього дому.

— І що вона? — запитала Діана.

Її голос був лякаючо рівним, навіть байдужим. Усередині неї Хірусін уже розправляла плечі, її лють вібрувала в такт захисному полю маєтку, змушуючи полум'я свічки на столі на мить спалахнути фіолетовим.

— Та що вона... Марина ж у мене душа нарозпашку, — Павло засмучено махнув рукой. — Розповіла, яка ти молодець, як зі столиці повернулася, як справою зайнялася, фонду сили віддаєш. А він стояв, слухав... і знаєш, Діано, він не просто слухав. Він ніби кожне її слово на смак куштував, протокол у голові писав. Очі в нього такі були... порожні. Недобре це. Ти там у своєму «Атланті» обережнішою будь. Чим би ти не займалася, а великі гроші завжди за собою падлюк ведуть.

Діана змусила себе усміхнутися — м'яко, по-людськи. Але її погляд, спрямований у порожнечу за плечем дядька, залишався крижаним. Вона бачила цю картину: Марк чи хтось із його шукачів стоїть у тихій сільській бібліотеці серед пильних полиць, витягуючи правду з наївної тітки Марини.

— Дякую, дядьку Паше. Що попередив, — вона накрила його долоню своєю. — Напевно, просто конкуренти намагаються знайти компромат через пожертву коледжу. Або преса жовта. Я розберуся, обіцяю. Більше вони вас не турбуватимуть.

Павло кивнув, помітно розслабляючись від її впевненого тону, але Дмитро, зустрівшись поглядом із Діаною, зрозумів: розбірка буде короткою й безпощадною. Запах домашнього молока й кропу в кімнаті раптово перебив тонкий, ледь уловимий аромат озону та обпаленої вовни. Діана зберегла обличчя перед дядьком, але перед Дмитром приховати свої почуття не вдалося. Він занадто добре її знав і розумів, що в цій ситуації вона по-справжньому спокійною не залишиться.

Наступного вечора вона знову вирушила до коледжу. Вересневі заняття розпочалися без неї, але її цей факт не турбував. Надолужити згаяний матеріал не становитиме для неї великих труднощів, якщо як слід посидіти над підручниками. Другий курс вона прогуляла, і тепер вона надолужувала втрачене. Будівля, зведена з потемнілої цегли, зустріла Діану гучними коридорами й яскравим світлом ламп, які чомусь натужно гуділи в такт її крокам. Вона зайшла до аудиторії, коли там уже осіла строката компанія вечірників. Повітря тут було особливим — важким, застояним, просякнутим їдким запахом каніфолі з сусідньої лабораторії, пильним духом старих лакованих меблів і крейди. Діана обрала місце в самому кінці ряду, подалі від лекційної кафедри. Вона відкрила ноутбук, намагаючись злитися з тінню, але шкірою відчувала, як по ній повзають допитливі погляди. Чутки про багату столичну штучку, яка одним розчерком пера переоснастила комп'ютерний клас, розлетілися коледжем швидше, ніж офіційні накази Самойлова.

Скрип сусіднього стільця змусив її пальці на мить завмерти над клавішами. Поруч, безцеремонно порушуючи межі особистого простору, приземлився Олег — староста їхньої групи. Він був із тих людей, чия усмішка ніколи не торкається очей, залишаючи їх холодними й розважливими.

— Навіщо такій королеві наш глухий технар? — Олег усміхнувся, нахабно зазираючи в її монітор. — Ти тут виглядаєш як делікатес у привокзальній їдальні. Невже в столиці закінчилися пристойні виші?