Розділ 4. Частина 1. Спроба пекла.

Вересень приніс із собою золото на березах і туманні, вологі світанки. У маєтку панувала тиша, але не та напружена тиша очікування катастрофи, що була в серпні, а мирна, домашня. Проєкт «Атлант» був стертий з усіх реєстрів, а професор Радов, який раптово усвідомив крихкість свого «божественного» статусу, виїхав у тривалу відпустку в тихий монастир на півночі — офіційно «лікувати нервове виснаження», а насправді — ховатися від власних спогадів. Його справою займався інший, не менш амбітний лікар, якому той передав свої справи з відновлення клітин мозку.

Діана сиділа в саду на широкій гойдалці, укривши ноги пледом. На її колінах затишно влаштувалася Світланка, захоплено розриваючи на частини кленовий листок. Дмитро неподалік обрізав сухі гілки троянд, час від часу кидаючи на своїх дівчат теплі погляди.

— Ти знала, що я прийду, — пролунав тихий голос за спиною.

Діана не здригнулася. Вона лише міцніше притиснула до себе доньку. Еммануїл стояв біля старої яблуні, одягнений у простий світлий костюм. У його руках був кошик з антонівськими яблуками.

— Ти прийшов перевірити, чи не залишилося в мені бажання переписати світобудову? — запитала Діана, не обертаючись.

Еммануїл підійшов ближче й поклав одне яблуко на край гойдалки.

— Я прийшов подякувати тобі. Ти зробила те, що рідко вдається нашому Батькові, — ти вчасно зупинилася. Ти побачила безодню в очах Орлова й зрозуміла, що ця безодня не має нічого спільного з твоїм Пекловим царством. Твоє Пекло — це місце для вільних душ, Діано. А він... він був місцем, де душі сиділи б у глухій темниці назавжди.

Діана повернулася до нього. У її очах більше не було виклику. Тільки втома.

— Я зрозуміла, Брате, що ти мав рацію. Моя сила велика, але вона марна там, де немає любові й співчуття. Без них людина перетворюється на пил. Може, я й зла на Вас із Батьком, але насамперед я хотіла захистити свою сім'ю, створивши стіну з «досконалих» людей, однак ледь не зруйнувала сам сенс їхнього існування.

Еммануїл подивився на маленьку Світланку. Малятко раптом кинуло листок, потягнулося до світлого гостя й дзвінко розсміялося. Брат усміхнувся — уперше за весь час їхніх зустрічей на землі.

— Вона — твій найкращий проєкт, Діано. У ній є вся сила твого серця. Поки вона називає тебе мамою, ти не відступишся. І так, це зараз ти гніваєшся. Я розумію, і все ж сподіваюся, що з часом ти зрозумієш.

— Зрозумію що? Ти й справді думаєш, що я зрозумію те, як ви зі мною вчинили? Прощу вам своє приниження? Брате, ти забуваєш одну дуже важливу річ. Рівновага завжди карає того, хто розгойдує крихкий спокій її терезів.

Еммануїл не відводив погляду від сестри. У ньому не було страху чи гніву, у Його очах було розуміння.

— Батько охолов і тепер дуже засмучений. Ти ж знаєш, який Він запальний. На тебе часом схожий. Я не чекаю, що ти простиш. Але завжди сподіватимуся, що зможеш помилувати нашого Старого. Що ти збираєшся робити з фондом?

— Нічого. Ми зупинили проєкт «Атлант», — відповіла Діана, беручи яблуко, залишене братом. — Будемо лікувати, а не переробляти. Допомагати, як і раніше. Я залишу людям їхнє право бути недосконалими. Усе як і раніше. Нічого не змінилося.

Еммануїл кивнув, і його фігура почала повільно танути в ранковому тумані.

— Батько задоволений тобою, сестро. Принаймні, цього разу. Пам'ятай: рівновага — це не коли ти сильніша за всіх. Це коли ти знаєш, коли потрібно опустити меч. Ми не проти, щоб ти відсіювала душі. І пам'ятай: що б не сталося, Батько любить тебе.

Коли він зник, Діана відкусила яблуко. Воно було кислим, міцним і абсолютно справжнім. Вона подивилася на Дмитра, на Світланку, на свій будинок.

— Знаєш, Діано, — усміхнувся Дмитро, присідаючи поруч і обнімаючи її, — мені здається, цей вересень дуже навіть непогано розпочався. Жодних архангелів, жодних чіпів. І наш сад дає чудові плоди.

— І купа справ у фонді, — розсміялася Діана, відчуваючи, як на душі стає легко. — Днями Ілона приїжджає в гості. Сказала, що привезе якусь «особливо стрибучу» жабу для нашої оранжереї.

— Жартуєш? — простогнав Дмитро, заплющуючи очі. — Знову біологічні експерименти? Тільки ропух у будинку не вистачало.

Діана весело заусміхалася:

— Не турбуйся, усього одна жаба. Що від неї буде? Уже осінь, вона не приведе за собою жабенят. Наша оранжерея не перетвориться на жабник.

Над маєтком сходило сонце, освітлюючи світ, який залишився колишнім — недосконалим, болісним, але живим. Діана вирішила, що зволікати з поверненням до коледжу більше не варто. Вона й так пропустила цілий рік, і тепер їй необхідно було надолужувати згаяний час. І для цього варто було б для початку забрати документи зі старої альма-матер і перевестися в коледж поближче, у її рідному місті. Тому цим ранком вона вирушила не у свій фонд, а поїхала до столиці провідати ректора. Дорога до столиці зайняла кілька годин. Діана сиділа на задньому сидінні свого представницького авто, дивлячись, як за тонованим склом проносяться золоті вересневі пейзажі. Водій, мовчазний і виконавський, вів машину бездоганно плавно. У цій тиші салону Діана почувалася в безпеці — тут, за межами бар'єра Еммануїла, вона знову відчувала хаос зовнішнього світу, але тепер він здавався їй лише фоновим шумом, не здатним порушити її внутрішній спокій.