Розділ 3, Частина 3. Плоди гордині.

Червень увірвався в маєток спекотним подихом і ароматом дозрілих трав. Сім'я Конькових виїхала, залишивши по собі шлейф земного затишку, але Діана знала: час безтурботного спокою закінчився. Настав місяць «першого врожаю».

Ранок понеділка розпочався з візиту до центрального офісу фонду «Срібне світло». Дмитро, який незмінно слідував тінню за своєю Королевою, і сьогодні був особливо зібраний.

— Сьогодні ми підписуємо гранти для трьох найбільших дослідницьких центрів, — промовив він, відчиняючи перед нею двері кабінету. — Ти готова застосувати свої здібності на практиці знову?

Діана опустилася у своє крісло й розкрила папку. Перед нею були особисті справи провідних генетиків і нейрохірургів країни. Дівчина покусувала губи від нетерпіння.

— Я не просто готова. Я передчуваю.

Вона прикрила очі, і її свідомість, посилена Благодаттю, ковзнула по іменах. Вона не шукала святих. Навпаки, вона шукала тих, чиї таланти межували з одержимістю, тих, хто заради відкриття був готовий наступити на горло власній совісті.

— Подивися на цього професора, — Діана вказала на фото чоловіка з колючим, фанатичним поглядом. — Він близький до створення сироватки, що регенерує тканини мозку. Якщо я дам йому ту саму «краплю удачі», він здійснить прорив. Його назвуть рятівником людства. Але... — вона зробила паузу, і її очі блиснули холодним тріумфом, — отримавши таку владу над життям і смертю, він стане гордовитим, як полеглий серафим. Він забуде, що життя — дар Неба, і вирішить, що він сам — Бог.

— І тоді він стане твоїм? — тихо уточнив Дмитро.

— І тоді він добровільно ступить у мої володіння, — підтвердила Діана. — Я дам йому «золоту клітку» визнання тут, щоб у посмерті він будував архітектуру мого Пекла, або, — Діана єхидно розпливалася в усмішці, — став однією зі страв, поданих мені на бенкеті з нагоди повернення Господині додому. А може, зроблю з нього якусь річ.

Протягом дня через її кабінет проходили люди. Діана була сама чарівність: вона усміхалася, уважно слухала, ставила точні запитання. Ніхто з них не помічав, як у моменти рукостискання чи випадкового торкання документів вона вливала мікроскопічні дози сили в їхні ймовірнісні лінії. Вона не зцілювала їхні тіла — вона «підсвічувала» їхні амбіції, роблячи їхній шлях до успіху гладким і стрімким. До вечора, коли останній відвідувач пішов, Діана втомлено відхилилася на спинку крісла. Її «гаманець» сили злегка спорожнів, але вона відчувала, як з боку облагодіяних нею людей уже починають тягнутися перші тонкі нитки вдячності й захоплення.

— Ти була чудова, — Дмитро підійшов ззаду й почав м'яко масажувати її плечі, забираючи надлишки напруги. — Неймовірне видовище — дивитися, як ти будуєш імперію на їхніх власних бажаннях.

— Це тільки початок, — прошепотіла Діана, прикриваючи очі. — Червень — місяць посіву. У липні ми побачимо перші сходи їхньої гордині. Мій Брат хотів, щоб я жила серед людей? Що ж, я живу. І я роблю їхнє життя настільки прекрасним, що Небо їм більше не знадобиться.

Вона повернула голову до вікна, за яким заходило сонце. Діана знала: там, у глибині міста, десятки людей сьогодні відчули небувалий приплив сил і натхнення. Вони називали це «музою» чи «другим диханням», не підозрюючи, що її сила тільки-но поставила на їхніх долях свою невидиму, але непорушну мітку.

Увечері, коли вогні міста внизу засяяли золотим розсипом, Діана й Дмитро стояли на балконі маєтку. Повітря було нерухомим, просякнутим ароматом жимолості й скошеної трави. Діана дивилася на горизонт із тим самим спокоєм, який лякав і захоплював одночасно. Дмитро довго мовчав, гріючи в руках келих зі старим вином, але нарешті наважився озвучити думку, яка не давала йому спокою весь день.

— Діано, — почав він негучно, не повертаючи голови, — ти ведеш їх дуже тонко. Твої «дари» — це мрія будь-якої людини. Але... чи не занадто це жорстоко? Заманювати їх у свої володіння, використовуючи їхні ж таланти як наживку? Адже серед них є ті, хто щиро хоче допомогти світу. Можливо, хтось із них усе ж гідний володінь твого Отця й Брата? Тих садів, де немає вічного полум'я й важкості відплати за гріхи?

— У Пеклі немає вогню й важкості відплати теж. Душі самі карають себе за своє минуле. Це темні недобудовані поверхи мого міста. Підвальне приміщення, якщо тобі завгодно.

— І все ж?

Діана повільно повернулася до нього. Світло місяця відбивалося в її очах, роблячи її очі схожими на два далеких палаючих міських вогники. Вона не розсердилася, навпаки — її погляд був спокійним і непохитним. Діана глибоко зітхнула.

— Жорстоко? — вона трохи торкнулася його руки, і по його венах пробіг знайомий холодок. — Ти все ще дивишся на них як людина, яка оцінює вчинок. Але подивися на це інакше, з висоти небес. Я не краду їхні душі. Я не підтовхую їх до урвища. Я просто даю їм те, чого вони просять у своїх найпотаємніших молитвах: успіх, визнання, владу над матерією. — Вона відійшла до перил, дивлячись на мерехтливе вдалині місто. — Ті, хто дійсно гідний володінь Неба, Дмитре, не проміняють свою душу на блага цієї цивілізації. Справжнє світло всередині людини неможливо засліпити блиском золотих грантів чи аплодисментами натовпу. Якщо в душі є стрижень, який тягнеться до Отця, то мої подарунки стануть для такої людини лише інструментом, а не сенсом життя. Вона залишиться смиренною навіть на вершині Олімпу. — Вона гірко усміхнулася. — Але таких — одиниці. Більшість же приймає мій дар як належне, як підтвердження власної винятковості. І в цю мить вони самі роблять свій вибір. Я не «заманюю» їх, я лише виставляю дзеркало. Якщо людина бачить у ньому тільки своє роздмухане «Я», вона сама відвертається від Неба. Моє Пекло — це не покарання для праведників, це притулок для тих, хто віддав перевагу собі перед Творцем. Еммануїл хотів, щоб я «зрозуміла» людей. І я зрозуміла: вони люблять комфорт більше, ніж істину. Хіба справедливо змушувати їх іти до Брата, якщо вони самі мріють залишитися в моєму сяючому світі? Усі ці історії про муки в пеклі — брехня й вигадка представників церкви. Коли церква розрослася, утримувати в підпорядкуванні настільки величезний апарат стало заскладно, а тому в хід пішли вигадки. Єдине правдиве зерно полягає в тому, що там і правда є плач і скрегіт зубів, але не від кривавих катувань, а від відсутності божественної присутності й власного самобичування. Коли я повернуся додому, усе зміниться. Там катують грішників тільки на найнижчому ярусі, але їх не так багато, тільки окремий вид душ, яких уподобали самі демони. А для цього треба неслабо так постаратися, щоб виділитися серед загальної сірої маси й сподобатися бісу-кату.