Розділ 3. Частина 2. Відновлення сімейного зв'язку.

Кінець травня приніс не лише стійке тепло, а й подію, на яку Діана чекала з легким трепетом і затаєною тривогою. До них у гості приїхала Ольга. Для матері це був складний візит. Вона довго не наважувалася переступити поріг маєтку, усе ще пам'ятаючи ніякові моменти свого першого перебування у ньому. Але коли важкі ворота відчинилися й Ольга побачила Діану, яка виходила на ґанок, її серце, сковане кригою переживань, миттєво розтануло.

Ольга завмерла біля машини, не в змозі відвести погляд. Перед нею стояла не та замучена, бліда тінь, яку вона бачила востаннє. Діана виглядала засліпливо: у її ставі з'явилася владність, обличчя набуло здорового відтінку «живої порцеляни», а в очах світилася глибока, усвідомлена сила.

Дмитро стояв на півкроку позаду неї, і в його стриманій, шанобливій манері триматися Ольга впервые побачила не «небезпечного покровителя», а надійну скелю. Увесь її колишній скепсис, усі упередження щодо його намірів та величезної різниці у віці між ним і Діаною може й не розсипалися на порох, але здулися й облупилися, як стара фарба на бетонній стіні. Так, різниця їхнього віку все ще її непокоїла, але тут вона побачила головне: її донька була в безпеці, вона була кохана і, що найважливіше, вона була господинею цього місця.

— Мамо, — Діана легко збігла сходами й обняла Ольгу.

У цих обіймах мати відчула не слабкість дитини, а тепло дорослої людини.

Ольга видихнула від полегшення.

— Привіт. Бачу, ти оговталася.

— Як бачиш, — Діана трохи відсторонилася й із ніжною усмішкою поправила вибите пасмо на лобі матері. — Ольга уважно вдивлялася в риси доньки. У її погляді більше не було тієї сором'язливості й невпевненості в собі, яка супроводжувала її по життю. Замість цього — бездонний спокій і якась незбагненна, майже царственна впевненість. — Проходь до будинку, — Діана м'яко взяла її під руку, залучаючи до дверей. — Тобі треба відпочити з дороги. Дмитро подбав про те, щоб твоя кімната була найсонячнішою.

Дмитро, який до цього мовчав, трохи схилив голову в привітальному жесті, коли Ольга зрівнялася з ним.

— Ласкаво просимо, Ольго Матвіївно. Ми щиро раді вашому приїзду. Діана дуже на вас чекала.

У його голосі не було й тіні того холоду, який Ольга очікувала почути. Навпаки, у ньому звучала щира турбота про комфорт Діани, і це остаточно розтопило залишки материнської підозрілості.

— Дякую, Дмитре, — тихо відповіла Ольга, усе ще перебуваючи в легкому заціпенінні від побаченого. — Я... я під враженням. Ви створили тут справжній рай.

Діана ледь помітно усміхнулася, кинувши швидкий погляд на чоловіка.

— Рай — це занадто гучне слово, мамо. Скажімо так: це простір, де все підпорядковане правильному порядку.

Вони увійшли до просторого холу, де повітря було напоєне ароматом свіжозрізаних півоній і легким, ледь уловимим озоновим шлейфом — слідом нещодавніх практик Діани. Ольга озиралася довкола, помічаючи бездоганний смак і розкіш, яка не тиснула, а швидше огортала затишком. Минулого разу весь цей інтер'єр у її очах був нічим іншим, як пихатим і кричущим пафосом, і тиснув на неї та витісняв, як сіра пляма на райдужному тлі. Тепер же ця дорога розкіш ставала для неї природною. Але найбільше її вразило те, як слуги й персонал реагували на появу Діани: у їхніх очах була не просто субординація, а найглибша повага, що межувала з благоговінням.

— А де ж… моя онученька? — з надією в голосі запитала Ольга.

— Світланка зараз спить в оранжереї, там повітря вологе, воно їй дуже подобається, — відповіла Діана, ведучи матір у бік вітальні. — Ми відвідаємо її трохи пізніше. А поки — чай. Мені стільки треба тобі розповісти про наші справи у фонді.

Ольга присіла в крісло, відчуваючи, як напруга останніх місяців остаточно покидає її тіло. Вона дивилася на Діану, яка з бездоганною витонченістю розливала чай, і розуміла: перед нею не просто її донька, а юна дівчина, доля якої опинилася в дуже непоганих руках.

— Уявляєш, — почала Діана, подаючи Ользі чашку найтоншої кістяної порцеляни, — тепер у мене свій фонд. «Срібне світло» — назва так собі, але Дмитро каже, що чим кричуща назва, тим більше людей про нього чує й простіше запам'ятовує. Він став для мене чимось більшим, ніж просто благодійність. Це мій спосіб привести місце, у якому я живу, до гармонії. Ми не просто допомагаємо грошима — ми шукаємо таланти, даємо шанс лікарям і науковцям, чиї уми здатні здійснити прорив. Я сама вникаю в кожну історію хвороби, у кожен проєкт. Виявляється, спрямовувати ресурси в потрібне річище — це ціле мистецтво, майже як алхімія. І я вперше починаю замислюватися про те, щоб продовжити навчання. Я як пішла на заочне, так ще жодного разу не з'являлася в коледжі. Думаю, цієї осені, якщо все буде добре, то почну надолужувати згаяне.

Ольга слухала голос доньки, розуміючи, що її донька виросла не лише тілом, а й свідомістю. Тепер уже й не розгледиш у цій мініатюрній витонченій особі нещодавнього підлітка. У голосі більше не було дитячих інтонацій, тільки впевненість людини, яка точно знає свою мету.

— Я рада, що ти знайшла справу, яка тебе так надихає. І так, диплом тобі необхідний. А то що ж це таке: фондом керуєш, а в самої навіть диплома про закінчення середнього технічного немає. Непорядок, — м'яко сказала Ольга, усміхаючись. — Але скажи мені... як ти даєш собі раду з материнством? Це ж таке навантаження, а ти ще зовсім молода.