Роздыл 2. Частина 3. Зірвана печать.

Дмитро сидів непорушно доти, доки дихання Діани не стало глибоким і мірним. У напівтемряві вітальні вона здавалася майже невагомою, позбавленою земної важкості. Обережно, щоб не порушити крихкий сон, він підхопив її на руки. Вона була лякаюче легкою — наслідки тижнів, проведених на межі життя й смерті, усе ще давалися взнаки.

Він ніс її по широких сходах, і шовк її халата ледь чутно шурхотів, зачіпаючи його одяг. У спальні пахло лавандою та дитячою присипкою — Світланка вже спала у своєму ліжечку в суміжній кімнаті під наглядом няні. Дмитро опустив Діану на ліжко, укривши м'яким пледом. Він затримався на мить, поправляючи подушку, і його пальці випадково торкнулися її щоки — шкіра була прохолодною й ніжною.

Вона щось нерозбірливо пробурмотіла уві сні, інстинктивно шукаючи його руку, і він дозволив їй стиснути свій вказівний палець. Так він і сидів у кріслі біля її ліжка майже годину, дивлячись у вікно, де березнева ніч остаточно поглинула сад. Він був її якорем, її живим оберегом. Поки він сидів тут, кошмари минулого не сміли переступити поріг цієї кімнати. І тільки коли він переконався, що її сон став по-справжньому глибоким, Дмитро акуратно вивільнив руку. Тієї ночі він довго стояв біля вікна, дивлячись на відображення власного обличчя у склі. Дмитро відчував, як його власна Благодать — та мала частина, що дісталася йому від неї — резонує з її спокоєм. Він засмикнув штори, відсікаючи холодне місячне світло, і покинув кімнату, залишивши в тиші лише мірний ритм двох сплячих сердець — матері й доньки, які нарешті знайшли свій дім.

Ранок зустрів маєток незвичайною чистотою повітря. Сніг за вікном іскрився так яскраво, що засліплював очі, а в кімнаті Діани пахло свіжістю й чимось невловимо спокійним. Коли вона розплющила очі, перше, що вона відчула — це дивна, майже забута легкість у грудях. Той тупий, тягучий клубок тривоги, який жив у неї під ребрами з самої тієї ночі в гаражі, зник. Наче з її душі акуратно, хірургічним шляхом, витягли іржаву скалку. Вона глибоко зітхнула — і серце не відгукнулося звичним болючим перебоєм.

Дмитро вже чекав на неї в малій їдальні. Він сидів із газетою, але, як тільки вона увійшла — усе ще повільно, тримаючись за одвірок дверей, — він одразу відклав справи.

— Ти сьогодні виглядаєш... інакше, — зауважив він, піднімаючись і допомагаючи їй сісти.

Його погляд сканував її обличчя, затримуючись на очах. Він шукав ознаки вчорашньої втоми, але знайшов дещо інше.

— Мені нічого не снилося, — тихо сказала Діана, приймаючи з його рук чашку теплого бульйону. — А якщо й снилося, то я не пам'ятаю. Знаєш, так легко, наче за спиною більше немає мішка з камінням. Це дивно, Дмитре. Мама виїхала, усе наче має бути сумно, а я... я відчуваю, що мені нарешті можна зітхнути.

Дмитро трохи помітно усміхнувся. Його руки були спокійні, а обличчя — непроникно-ясним. Тільки він знав: у світі не залишилося жодної клітини того, хто був джерелом її болю. Помста була не просто закінчена — вона була анігільована.

— Це називається свобода, Діано, — промовив він, сідаючи навпроти. — Твоє тіло ще слабке, але душа вже почала відновлювати свої кордони.

Діана уважно подивилася на нього. У його спокої було щось фундаментальне, як у гранітної скелі.

— Ти щось зробив? — запитала вона раптом, примружившись. — Ти виглядаєш так, ніби скинув із плечей гору.

— Я просто добре виспався, — відповів він, віртуозно ухиляючись від прямого зізнання. — Тобі треба звикати до того, що тиша — це не затишшя перед бурею, а природний стан твого нового світу. Твоє відновлення — це єдиний пріоритет. Давай домовимося: ти не шукаєш причин у змінах, ти просто ними користуєшся.

Діана все ще була дуже слабка, і ця слабкість тримала її на короткому повідку; короткі прогулянки по будинку закінчувалися запамороченням, а основным її маршрутом залишався шлях від ліжка до крісла. Дмитро намагався не залишати її, але справи величезної імперії вимагали його особистої присутності в місті.

— Я повернуся до вечора, — сказав він, торкнувшись її лоба. — Постарайся поспати.

Але як тільки звук його машини стих за воротами, атмосфера в будинку почала змінюватися. Світланка, яка зазвичай була спокійна в присутності Дмитра, раптово почала вередувати. Спочатку це було тихе хникання, але до полудня воно переросло в надривний, захлинальний крик.

Няня, досвідчена жінка, перепробувала все: заколисування, годування, теплу пелюшку. Нічого не допомагало. Дитина вигиналася дугою, її личко стало багровим від напруги.

— Дайте її мені, — бліда Діана, яка похитувалася, зайшла в дитячу, кутаючись у теплий кардиган.

Вона взяла доньку на руки, сподіваючись, що її тепло й той зв'язок, про який казав Дмитро, спрацюють. Але в її тілі не було тієї захисної гравітації, тієї впевненої сили, яка гасила будь-який хаос. Навпаки, відчуваючи нервозність матері, Світланка закричала ще гучніше, пронизливіше.

Цей крик бив Діану просто по вухах і в натягнуті до межі нерви. Кожен всхлип дитини відгукувався в її голові нестерпним дзвоном. Вона ходила по кімнаті, шепотіла ласкаві слова, намагалася співати, але слабкість підкошувала ноги.

— Тихіше, маленька, ну будь ласка, тихіше... — голос Діани зірвався на шепіт.

Минула година. Потім друга. Дитина не замовкала. У якийсь момент Діана відчула, як усередині неї, там, де глибоко дрімала суть ІзунЕль, починає закипати темна, неконтрольована хвиля. Це було відчуття абсолютного, чорного безсилля. Вона — Хранителька, Дочка Володаря, не може заспокоїти власну плоть і кров.