Розділ 2. Частина 1. Зустріч з матір'ю.

Усередині маєтку було тепло й пахло дорогими парфумами, деревом і... дитячою присипкою. Цей домашній запах остаточно вибив ґрунт з-під ніг Ольги. Вона очікувала побачити холодний замок, а потрапила в місце, де дійсно жили.

Вони піднялися на другий поверх. Біля дверей дитячої Дмитро зупинився й жестом запросив Ольгу увійти першою.

Кімната була залита м'яким світлом. Діана сиділа в кріслі, спиною до дверей. Вона заколисувала на руках повиток, тихо наспівуючи щось без слів — мелодія була дивною, не схожою на колискову, вона вібрувала в повітрі, змушуючи ворсинки на килимі ледь помітно ворушитися.

Діана завмерла. Вона повільно обернулася. Погляд її був крижаним, настороженим, наче вона очікувала побачити не матір, а конвой. Але, побачивши Ольгу — у її безглуздій хустці, зі старою сумкою та заплаканими очима, — Діана раптом обм'якла. Увесь її пихатий вигляд, який вона так довго вибудовувала, розсипався.

— Приїхала... — Діана не піднялася, вона наче не могла поворухнутися від почуттів, що нахлинули. — Дмитро все-таки тебе притягнув.

Ольга підійшла ближче, майже на навшпиньках. Вона дивилася не на Діану, а на дитину.

Діана уважно стежила за реакцією матері. Вона чекала докорів, чекала слів про гріх або про те, «що люди скажуть». Але Ольга просто дивилася на онуку з таким обожнюванням, що Діана мимовільно шмигнула носом, відвертаючись до вікна. Ольга Матвіївна стояла поруч із донькою, не наважуючись навіть зітхнути на повні груди. Повітря тут було легким, чистим, зовсім не таким, як у їхньому будинку, де вічно пахло нескінченними ремонтами. Діана дивилася на матір поверх голови немовляти. У її погляді була дивна суміш зверхності й відчайдушної жаги визнання. Вона наче кидала виклик: «Ну, давай, скажи, що я пропаща. Скажи, що ганьба сім'ї. Спробуй, коли я сиджу в цьому кріслі, а за моєю спиною стоїть людина, яка може стерти тебе на порох одним поглядом».

Але Ольга мовчала. Вона дивилася на Світлану.

— Світланко... — прошепотіла Ольга, і в цьому шепоті не було ні грама осуду. — Дивовижне в тебе дитя...

Діана помітно розслабилася. Напруга в плечах зникла, і вона дозволила матері підійти ближче. Дитина завовтузилася й захникала. Діана втомлено переклала її з руки на руку, але тут-таки стало зрозуміло, що немовляті знову щось не подобається, і воно, широко роззявивши свій крихітний ротик, зайшлося плачем.

— Знову, — втомлено закотила вона очі під лоб.

— Давай я, — одразу вклинився Дмитро, простягаючи руки до дитини. — Вона в нас трохи вередує. Я єдиний, хто в змозі втихомирити непросту вдачу цієї крикухи.

— Діана була такою ж неспокійною. Перший рік життя — це взагалі кошмар. Ні поспати, ні поїсти неможливо було.

— Вона відчуває його спокій, мамо, — глухо сказала Діана, відхиляючись на спинку крісла. — Тільки в нього вона мовчить. Це... єдиний час, коли я можу просто подихати.

Діана сиділа в кріслі, і вигляд у неї був змучений. Темні кола під очима, блідість і тремтячі руки викривали крайній ступінь виснаження. Тільки тепер Ольга помітила, у якому стані її власна донька.

— Ти як? Зовсім зхудла.

Діана криво усміхнулася.

— У мене був веселий рік. Нічого, оговтаюся, нікуди не дінуся. Я втомилася, Дмитре, піду ляжу. — Діана із зусиллям піднялася з крісла й злегка похитнулася. Міцна рука чоловіка миттєво зреагувала, вчепившись у її лікоть і підтримуючи рівновагу. — Уф. Дякую.

— Іди лягай. Спробуй поспати до вечері.

Діана неквапливо вийшла з дитячої, попрямувавши до сусідньої кімнати. Жінка з якимось розгубленим виглядом уставилася на дверний отвір, за яким розчинилася її донька.

— Не схоже, що вона рада мене бачити.

— Вона рада, тільки сил немає, щоб цю радість проявляти. Взагалі вона не виходить зі своєї спальні, найчастіше в неї на це немає жодної енергії. Більше лежить.

— Вона така худа. Вона й раніше товстушкою не була, а тепер зовсім прозора.

Дмитро посміхнувся.

— Ну вже ні. Вже не прозора. Це ви її прозорою не бачили.

— Може бути. Але все одно, вона напружена.

Дмитро вклав притихлу дитину.

— Так, вона напружена, тому що чекає вашої реакції. Що в цьому дивного? Ходімо, вам приготували кімнату. Відпочиньте, і зустрінемося за вечерею. Думаю, заради вашого приїзду Діана погодиться спуститися в їдальню. Якщо що, сам знесу її.

До вечора вечеря вже була подана. У величезній їдальні, залитій м'яким світлом прихованих ламп, усе було готове до трапези.

Ольга Матвіївна почувалася тут як на сцені театру під прицілом невидимих софітів: хрусткі накрохмалені серветки, лякаюче важкі столові прибори, жінка-кухар, яка застигла біля стіни в бездоганній формі. Усе своє життя Ольга звикла, що їжа — це ритуал виживання, швидкий перекус між нескінченними справами, можливість заправитися пальним, щоб дотягнути до заходу сонця. А тут це перетворилося на якесь таємниче священнодійство, де кожен звук — дзвін кришталю чи шурхіт тканини — здавався недоречно гучним.

Діана зайшла в їдальню м'якою, майже безшумною ходою, але лише завдяки підтримці Дмитра. Було видно, що кожен крок дається їй якщо не з явним болем, то з величезним внутрішнім зусиллям; вона нагадувала крихку фарфорову статуетку, яку щойно дістали з вати. Зараз вона здавалася блідішою, ніж зазвичай, — та особлива, прозора блідість, яка буває в людей, що довго балансували на межі світів. На ній був шовковий халат блакитно-перламутрового кольору, який при кожному русі переливався, наче місячне світло на воді. Волосся, зібране у вільний, навмисно недбалий вузол, відкривало тонку шию, роблячи її вигляд ще більш беззахисним.