Розіл 1. Частина 6. Вона жива.

Ніч пологів перетворилася на поле битви, де повітря здавалося наелектризованим від напруги й запаху медикаментів. У новій квартирі, яка стала тимчасовим госпіталем, лунали лише різкі команди лікарів та уривчастий, свистячий хрип Діани. Дмитро не відходив від неї ні на крок. Він тримав її за крижану, вологу від поту руку, вливаючи в неї залишки тієї Благодаті, що ще жевріла в його жилах. Його власне обличчя змарніло, очі горіли гарячковим вогнем. Він бачив, як на моніторах пряма лінія пульсу стає все більш нерівною, як її серце, змучене аритмією та горем, здається.

— Дімо, мені боляче, — тихо хникала Діана, її обличчя спотворювалося від страшного болю, який неможливо було заглушити анестезією. Лікарі заборонили знеболювальне через низький тиск. — Мені дуже боляче. Скільки це триватиме? Я не можу, просто не можу це терпіти.

— Ще трохи, Діано... — шепотів він, схиляючись до самого її вуха. — Будь ласка, ти ж сильна дівчинка. Скоро, скоро все закінчиться.

Діана не кричала. Сил не було на те, щоб правильно дихати, а вже на те, щоб кричати, і поготів.

Остання перейма випила з неї все. У тиші кімнати пролунав перший, пронизливий крик новонародженої — чистий, потужний, сповнений життя. І тієї ж секунди рука Діани безвільно вислизнула з долоні Дмитра. Грудна клітка замерла. Прилади залилися рівним, нескінченним писком.

— Епінефрин внутрішньовенно! — крикнув професор, відштовхуючи Дмитра.

У цей момент реальність для Діани розшарувалася. Біль зник. Вона побачила себе збоку: виснажене тіло на ліжку, метушня лікарів із ліками та дефібрилятором, бліде, спотворене криком обличчя Дмитра. Але все це стрімко віддалялося.

Вона опинилася в просторі, де не було ні світла, ні темряви — лише нескінченний сірий туман. З цього туману зіткалася фігура. Ангел-Жнець, холодний і безпристрасний, з очима, схожими на застиглу ртуть, перетнув їй шлях.

— Твій час не сплив, Володарко, — пролунав його голос просто в її свідомості. — Тебе повертають.

Діана зробила крок до нього, і в її примарній подобі на мить спалахнула колишня велич Хірусін.

— Ні, — твердо сказала вона. — Якщо я мушу повернутися, спочатку я спущуся вниз. Відправ мене в Безодню. Я повинна побачити його.

Жнець завмер, схиливши голову. Прохання істоти, яка носить у собі іскру Отця, було наказом. Туман під ногами Діани розверзся, перетворюючись на ревучий колодязь полум'я та попелу, і вона опинилася в найглибшому секторі Безодні, там, де сам простір був зітканий із холодного вогню та вічного мовчання. Перед нею виросла Клітка. Прути, викувані з чистого страждання та божественої заборони, світилися тьмяним золотом. А всередині, скований ланцюгами зі зоряного пилу, сидів Він — Світлоносний, її вірний соратник, її опора, друг і брат. Діана зробила крок до прутів. У цьому світі вона більше не була блідою, слабкою жінкою з хворим серцем. Вона була ІзунЕль — Володаркою часу та простору, вдягненою в обладунки з тліючого вугілля, хоча зараз її сяйво було приглушене земним болем.

— Пробач мені... — її голос, чистий і дзвінкий, як удар меча об щит, луною рознісся під склепіннями Безодні. — Пробач, що я не змогла визволити тебе. Я обіцяла зруйнувати ці ланцюги, обіцяла, що ми знову будемо нерозлучні... а замість цього я сама опинилася в пастці. Мені так шкода, що ти змушений мучитися в цьому заточенні через мою слабкість.

Архангел повільно підвів голову. Його обличчя, колись прекрасне, а тепер суворе й укрите шрамами, було позначене печаткою вічного очікування. Він не поворухнувся, щоб не завдавати собі зайвого болю ланками ланцюгів, але його очі, сповнені первозданного світла, спалахнули ніжністю.

— ІзунЕль, моя Хірусін... — його голос вібрував, змушуючи Клітку тремтіти. — Моя Володарко. Не проси прощення за те, що непідвладне навіть зорям. Ти тут, і це — вища милість. Клітка — лише метал і час. Але бачити тебе в такому стані… у цьому тілі, яке зраджує тебе, у цій крихкій людській оболонці… ось моє справжнє мучення. Я скований тут і не можу закрити тебе своїми крилами від того бруду, у який тебе занурили. Я все бачив, Хірусін! Кожну мить твого падіння... мені донесли про твій біль. Отець зробив із тебе посміховище. Не тільки для людей, а й для всього небесного воїнства. Тебе, Першу серед Хірусін, кинули на шматування дрібній людській нікчемі! — він заричав, і стіни Безодні відгукнулися стогоном. — Навіть демони в найглибших колах регочуть з тебе, дивлячись, як велика Дочка Творця гниє в людській квартирі від токсикозу та апатії. Вони смакують твою ганьбу, передаючи один одному видіння тієї ночі в гаражі. А я... я сиджу в цій проклятій Клітці й не в силах заткнути їм роти. Не в силах вирвати язики тим, хто сміє вимовляти твоє ім'я з насмішкою!

Діана притулилася долонею до розпечених прутів Клітки, не відчуваючи болю.

— Він заради цих земних тварин не пожалів Сина, як я міг сподіватися, що він пожаліє Тебе, — він опустив голову, і його довге волосся закрило обличчя, але плечі продовжували здригатися. — Твоє приниження — це моє персональне пекло. Бачити, як ти просиш пробачення в мене, коли це я повинен був зруйнувати небеса, щоб не допустити цього осквернення... Це вище моїх сил. І Той, кому ти так вірно служила, сміється найгучніше за всіх, спостерігаючи за твоїми стражданнями під виглядом «випробування».

— Мені довелося стати людиною, щоб зрозуміти їхній біль і врятувати всесвіт від знищення. Не скажу, що рада такій посаді, але з дечим я згодна з думкою Брата. Я — Рівновага, і моя справа — берегти всесвіт, як би важко мені не було, — прошепотіла вона. — Я пройшла крізь ганьбу, крізь осквернення… я ношу в собі плід гріха й обов'язку. І це майже зламало мене.