Розділ 1. Частина 5. ЇЇ тиша та його пекло.

Антон повернувся до коледжу через кілька днів. Йому стало трохи легше: лихоманка спала, і змії більше не вивалювалися з рукавів прилюдно. Але це було лише тимчасове затишшя перед бурею. Він виглядав як людина, яка постійно прислухається до чогось, чого не чують інші. Він то й діло сіпав плечем, де під тканиною куртки ховалася печатка, і часом його погляд застигав на порожньому місці, а губи починали беззвучно ворушитися, відповідаючи невидимим співрозмовникам. Галюцинації стали його постійними супутниками, тонкими голками прошиваючи його свідомість.

Вони зустрілися в коридорі біля вікна. Антон не кинувся на неї й не кричав. Він просто стояв, прихилившись до підвіконня, і дивився на неї з якоюсь лякаючою, хворобливою сумішшю провини та затаєної образи.

— Ти їздиш туди, так? — тихо запитав він, коли вона порівнялася з ним. — До його будинку. Тебе бачили, як ти їхала додому.

Діана зупинилася, але не повернулася до нього. Її руки, що стискали лямку сумки, побіліли.

— Це тебе не стосується.

— Я чую його голос, — Антон підійшов ближче, і від нього повіяло сирістю й старою міддю. — Твого хрещеного батька, чи хто він там тобі. Не знаю чому, але мені здається, що це він. Він приходить до мене в цих видіннях. Він сміється, Діано. Каже, що я отримав саме те, на що заслужив. Що ти ніколи не була моєю, навіть тієї ночі. Що ти просто... відкупилася мною від свого Батька.

Діана нарешті подивилася на нього. У її погляді була така крижана порожнеча, що Антон мимоволі замовк.

— Якщо ти чуєш його голос, виходить, у тобі ще залишилося щось людське, раз ти здатний відчувати совість, — промовила вона без тіні емоцій. — Але не сподівайся на його прощення. Дмитро мертвий, і все, що ти чуєш — це уривки твоєї власної розкладаної душі.

— Чому ти не допоможеш мені? — у його голосі знову прорізалися нотки того самого переляканого хлопчика, яким він був раніше. — Печатка горить. Уночі мені здається, що я перетворююся на пісок. Допоможи мені, ти ж знаєш, як це зупинити...

Діана гірко усміхнулася. Вона згадала свою сповідь у підвалі, свої слова про бруд і волю Батька.

— Допомогти? Я зробила для тебе все, що могла, Антоне. Я намагалася тебе образумити й зупинити, ти не послухав, ти був так ображений, так шукав справедливості, так хотів помсти, що плював на все. Ти ж сказав, що я тебе вбила й ти вже не жилець. То яку допомогу я можу надати небіжчикові? Ніякої, Антоне, ніякої. Тебе прокляв мій Батько, не я, і помилувати тебе може тільки Він. Тепер ти наданий сам собі. Вчися жити з цим.

Вона пройшла повз, залишивши його стояти в залитому сонцем коридорі, де для нього одного тіні були довшими й чорнішими, ніж для всіх решти. Діана знала, що його нинішні муки — це лише прелюдія. Справжня розплата, та, про яку шепотілися закони її Батька, була ще попереду. Вона відчувала це в повітрі, як наближення грози, яка випалить усе остаточно. Вона продовжувала свій шлях, несучи на плечах невидимий вантаж, і кожен її крок ехом відгукувався в порожніх залах її власного внутрішнього пекла. Дмитро був мертвий, Антон був проклятий, а вона... вона просто чекала, коли цей сценарій, написаний кров'ю й попелом, дійде до свого фіналу. Останній свій навчальний день пах липами, пилом і безтурботним шумом — студенти святкували закінчення сесії, смакуючи свободу. Але для Діани цей день став точкою неповернення.

Уранці, стоячи у ванній і дивлячись на свое відображення, вона відчула всередині себе не просто холод, до якого вже звикла, а дивний, пульсуючий вузол нової енергії. Вона, істота іншого порядку, знала своє тіло бездоганно. Це не було людським припущенням — це було знання. Життя, що зародилося вній тієї кошмарної ночі, було не зовсім людським. Це був плід, дитя її Благодаті й його гріха. Відчуття «бруду», яке мучило її всі ці тижні, раптом змінилося крижаною рішучістю. Вона не могла залишатися тут. Вона не могла дозволити Антону бачити її такою, не могла дозволити Кузнєцову чи комусь іще торкнутися цього секрету.

Не заходячи в аудиторії, Діана попрямувала прямісінько в деканат.

— Переведення на заочне? — Декан, літній чоловік в окулярах, здивовано підвів на неї погляд. — Діано, ви перспективна студентка потоку. У вас блискучі перспективи. Чому така поспішність?

Діана стояла перед ним, випрямивши спину, її обличчя було непроникною маскою.

— Обставини змінилися, — її голос звучав сухо й офіційно. — У моїй сім'ї відбулися події, які вимагають моєї постійної присутності в рідному місті. Я не зможу продовжувати очне навчання.

— Але зачекайте, може, академічна відпустка? — спробував наполягти декан.

— Ні. Тільки заочне, — відрізала вона. — Я вже підготувала всі документи. Прошу вас підписати заяву сьогодні. Я виїжджаю вечірнім рейсом.

Коли вона вийшла з кабінету з підписаним наказом, у коридорі на неї чекав Антон. Він виглядав трохи спокійнішим, ніж пів години тому, але тіні навколо нього все одно здавалися густішими, ніж належить.

— Значить, ти йдеш, — сказав він, перетинаючи їй шлях. — Це через мене? Через те, що сталося в гаражі? Ти тікаєш?

Діана подивилася на нього, і на мить її погляд мимовільно опустився до його живота, а потім знову до очей. Усередині неї ворухнулося щось схоже на глуху, хворобливу іронію. Він стояв перед нею — її осквернитель і батько істоти, яка тепер росла всередині неї, — і він навіть не підозрював, яку ціну вона платить за його «Обраність».