Розділ 1. Частина 4. Ми квити.

Діана ж, повернувшись до коледжу після розмови з Кузнєцовим, намагалася зображати нормальність, але новини про прогули Антона доходили до неї через уривки чужих розмов.

— Чули? Мартовський-молодший у запій пішов, — шепотілися дівчата в коридорі. — Бачили його вчора біля магазину, ледь на ногах стояв. А яка пара була...

Діана стискала зуби так, що щелепу зводило судомою. Вона розуміла, що переборщила і це його знищило. Вона хотіла, щоб він від неї відчепився, але у своєму горі просто вирвала йому серце. Увечері, сидячи у своїй темній квартирі, вона дивилася на розряджений телефон. Усередині неї боролися дві сутності: холодна Гієна, яка вимагала кинути «зіпсований матеріал», і людська дівчина, яка знала, що Антон зараз страждає з її вини. Вона встала й підійшла до дзеркала. З відображення на неї дивилася бліда дівчина зі згаслими очима. Діана розуміла: якщо вона зараз не витягне Антона з цього гаражного пекла, вона програє останню волю Дмитра. Їй потрібно було знайти його.

Ромка присунувся майже впритул, його подих, просякнутий перегаром, торкнувся вуха Антона. У тьмяному світлі гаражної переноски очі друга дитинства спалахнули чимось первісним і брудним.

— Слухай, Тохо, — прошепотів він, і в його голосі прорізалася лякаюча серйозність. — Твої переписки й картинки — це дитячий садок. Вона тебя розтоптала перед усіма, виставила нікчемою. Ти думаєш, її проберуть пости в інтернеті? Такі, як вона, з будь-якої води сухими вийдуть.

Антон підвів затуманений погляд на друга.

— І що ти... що ти верзеш?

— Треба зламати її по-справжньому, — Ромка вдарив кулаком по долоні. — Так, щоб вона більше ніколи не сміла піднімати голову. Ми виманимо її сюди. Вона приїде дивитися, як ти дохнеш. А тут зустрінемо її ми.

Антон відчув, як усередині все похололо, але коньячний чад і отруйна образа не дали йому відсахнутися.

— Ми провчимо її, Тохо. Удвох. Зробимо так, щоб вона запам'ятала, хто тут насправді «біоматеріал». І найголовніше... — Ромка дістав із кишені телефон і поплескав по ньому пальцем. — Ми все це знімемо. Кожен її крик, кожне прохання про пощаду. А потім викладемо в мережу. Завтра весь коледж, усі її «важливі» знайомі дивитимуться це відео. Вона не просто репутацію втратить — вона жити не схоче. Вона стане брудом під ногами в кожного, хто це побачить.

Антон завмер. У його свідомості на мить спалахнув образ Діани — її тонкі пальці, її переляканий погляд у ті рідкісні моменти, коли вона була справжньою. Але одразу ж у вухах зазвенів її голос із холу: «Ти нікчема. Ти мені огидний».

Темрява в його душі, яку Діана сама посіяла, остаточно поглинула світло. Мітка на його обличчі відгукнулася пульсуючим, брудним болем.

— Вона заслужила, — глухо промовив Антон. Голос його не тремтів, він був мертвим. — Вона повинна відчути, як це — коли тебе знищують.

— Оце мій кореш! — Ромка задоволено вишкірився й сунув Антону в руки телефон. — Пиши. Тягни її в лігво. Скажи, що наковтався дряні, що вмираєш. Вона не встоїть перед можливістю ще раз потішити своє его, рятуючи тебе.

Пальці Антона, які ще недавно торкалися струн і театрального реквізиту, тепер упевнено набирали текст принади.

Антон: — «Діано. Гаражі на околиці, сектор Б-4. Ромка привіз мене, я прийняв жменю якихось таблеток, щоб усе це закінчилося. Здається, я відключаюся. Пробач за все. Приїжджай, я не хочу вмирати в цьому бруді один».

Натиснувши кнопку «надіслати», він відчув дивну порожнечу. Ніби остання нитка, яка зв'язувала його з людяністю, лопнула.

— Готуй камеру, Ромо, — кинув він, відставляючи порожню пляшку. — Скоро «зірка» буде на місці.

Діана отримала повідомлення, коли стояла біля вікна свого притулку. Незважаючи на всю свою лють і рішення розірвати з ним, усередині неї щось обірвалося. «Таблетки? Бруд? Один?» — слова кололи мозок. Вона не могла дозволити об'єкту небесного проєкту — і, що важливіше, людині, яка стала їй ближчою за всіх, незважаючи ні на що, після Дмитра — просто зникнути в якійсь канаві. Вона вибігла на вулицю, не відчуваючи під собою ніг. Вона не знала, що за дверима гаража на неї чекає не зламаний хлопець, а пастка, у якій її справжня природа зіткнеться з найчорнішою стороною людської злоби. Таксі затормозило біля іржавих воріт гаражного кооперативу, коли сутінки остаточно перетворилися на липку, сиру тьму. Діана вискочила з машини, не чекаючи на решту. Її серце калатало десь у горлі. Порожнеча, залишена смертю Дмитра, на мить заповнилася панічним страхом за Антона.

— Б-4... Б-4... — шепотіла вона, пробираючись між рядами однакових залізних коробок.

Повітря тут було важким, просякнутим запахом машинного мастила й гнилі. Нарешті вона побачила потрібні двері. Вони були прочинені, зсередини пробивалося тьмяне, нездорове світло жовтої лампи.

— Антоне! — Діана рвонула на себе важку стулку й вбігла всередину.

Вона очікувала побачити його на підлозі, блідого, непритомного, у оточенні порожніх упаковок від ліків. Але картина була іншою.

Антон сидів на старому автомобільному кріслі в центрі гаража. Він був живий і виглядав лякаюче тверезим, незважаючи на пляшки навколо. Поруч із ним стояв Ромка, який нарочито повільно встановлював свій смартфон на штатив, направляючи камеру прямо на вхід.

— Прийшла все-таки, — голос Антона був позбавлений емоцій. Він навіть не підвівся. — Рятівниця.