Розділ 1. Частина 1. Протокол "Романтика".

Діана спостерігала за реакцією Антона, і всередині неї панував цілковитий, холодний порядок. Він був застигнутий зненацька. Його здивування, надія, а потім і повна капітуляція були для неї передбачуванішими, ніж алгоритм сортування даних. Вона провела пальцями по його щоці, і вперше це доторкання не викликало в неї колишнього тремору. Фізичне відторгнення зникло, немов його стерли з програми, залишивши тільки функцію: використати.

Антон нахилився до її руки, торкнувшись губами її долоні, його жест був сповнений благоговіння та ніжності.

— Діано… — прошепотів він, і в його голосі звучало таке полегшення, що його сонячна руна спалахнула яскравіше, наповнюючи кімнату теплим, золотистим світлом. — Я думав, ти ніколи цього не скажеш. Ти така непередбачувана. Така загадкова. Я хочу знати про тебе все й не знаю з чого почати.

— Тоді почни з початку, — відповіла Діана, легко відсмикуючи руку, щоб зберегти дистанцію. — Ми не будемо поспішати. Ти сказав, що ми — команда. Команда має бути чесною. Почни ти, Антоне. Розкажи мені те, чого я не знаю про тебе.

Діана створювала навколо себе ореол неприступності, щоб кожен його крок до її таємниці відчувався ним як величезна перемога. Це змушувало його цінувати її увагу. Протокол Романтики вимагав негайного й контрольованого розвитку.

— Добре, — Антон усміхнувся, його обличчя змінилося від щастя. — Ти знаєш про мою любовь до театру, про моє прагнення до Мистецтва. Але ти не знаєш, чого я боюся. Боюся, що не зможу виправдати очікувань, що моя сім'я… вони хочуть, щоб я став юристом. А я не хочу. Це не моє.

Діана слухала, як він уперше відкрив їй свою вразливість. Це було ідеально. Вразливість Антона створювала емоційний зв'язок, який вона могла контролювати.

— Страх — це природно, — спокійно підсумувала Діана. — Але його можна подолати, якщо ти маєш чіткий, вимірюваний план. Я теж боюся не виправдати очікувань Свого Батька. — Діана не стала уточнювати, про якого батька йдеться, вирішивши тактовно промовчати про свою особливість, та воно хлопцеві й не було потрібно. — Він хоче, щоб я нарешті подорослішала. І мені ніби діватися нікуди, я дорослішаю, але, на його особисту думку, якось занадто повільно.

Антон замислено на неї подивився, здивований її раптовою особистою відвертістю.

— Твій Батько? Ти ніколи про нього не говорила. Він… він суворий?

Діана витримала паузу, дозволяючи його цікавості досягти піку.

— Він абсолют. Він очікує, що я діятиму логічно й виключно в інтересах системи. І він не терпить збоїв.

Вона вимовила це з таким крижаним спокоєм, що слова лунали як опис не батька, а всемогутнього директора корпорації. Антон спантеличено схилив голову.

Антон весело всміхнувся.

— Кошмар який. А як на мене, то ти занадто доросла для своїх років. Уся така раціональна, правильна, ідеальна. Ти ніби заздалегідь знаєш, що станеться, і завжди знаходиш рішення. Мені іноді здається, що ти не людина, а якийсь штучний інтелект, створений для того, щоб наводити лад у цьому хаосі.

Діана не змінилася в обличчі, але її внутрішня система відзначила точність його спостереження.

— Ну, мене змалку вчили бути раціональною, Антоне. І це те, що відрізняє мене від більшості, хоча за великим рахунком, я нічим не відрізняюся від усіх решти.

— Тоді допоможи мені не провалитися, — він простягнув руку через стіл, і цього разу Діана дозволила йому взяти свою долоню. Його доторкання було теплим і відкритим, сповненим тієї самої нормальності, яка їй була потрібна. — Я боюся, що моя сім'я зречеться мене, якщо я не стану юристом. Що я скажу, коли вони запитають про мої плани?

— Ти скажеш їм правду, — відповіла Діана, легко стискаючи його пальці. — Просто подаси її не як інфантильне бажання, а як план на майбутнє. Ти не кидаєш юридичний факультет, використовуєш його як запасний плацдарм. І поки ти створюєш свій головний актив — успішний театральний гурток. Ми виведемо його на такий рівень, що твоя сім'я не зможе ігнорувати твій успіх. Ти не бунтівник, Антоне. Ти — далекоглядний інвестор у власне майбутнє.

Діана брехала не затинаючись. Раніше від такої відверто нахабної брехні її б вивернуло навиворіт, але тепер усе було інакше. Вона знала, що зникне з його поля зору, щойно закінчить справу, і він її навряд чи коли-небудь знайде, але тепер це була для неї просто робота. Вона казала йому те, що він хотів чути, і маніпулювати ним наразі було дуже легко й просто. Її слова були точні, як фінансовий звіт, і очі Антона загорілися.

— Ти права! Я мушу їм уміло це подати! Не абияк, а так, щоб вони самі мене заохочували.

— Саме так, — кивнула Діана. — А тепер, коли ти прийняв цей план, тобі потрібно розслабитися й зосередитися на творчості. А я…

Діана злегка подалася вперед, скорочуючи відстань між ними.

— А я допоможу тобі відволіктися від цих настільки неприємних думок, Антоне. Мені потрібно, щоб зараз ти був зосереджений і щасливий.

Вона простягнула руку і, вперше не для того, щоб вказати на пункт кошторису, а щоб торкнутися, злегка провела пальцями по його щоці.

— Поцілуй мене, Антоне.

Вона не просила, вона наказувала, але її голос був тихим і звабливим. Вперше відтоді, як вона увійшла в цей цикл, вона свідомо ініціювала фізичний контакт, не з страху, а з стратегії.