Розділ 9. Частина 5. Плоть і Дух.

Тронна Вежа. Сороковий поверх.

Вадим стояв посеред кабінету, дивлячись на тріснуту стільницю з чорного дерева — слід не людської люті шефа, залишений лише годину тому. Начальник охорони чекав на дзвінок, фізично готуючись до того, що зараз із динаміка на нього звалиться ураган. Він очікував реву Нефіліма, наказів рвати на шматки, катувати, випалювати дотла. Вадим сам був готовий рвати глотки за своїх розтерзаних хлопців на південному рубежі сірої зони. Але голос, що пролунав із динаміка, змусив його заціпеніти. В інтонаціях Негласного Короля не було ні грама злості. Ні краплі мстивості. Жодної ноти тієї самої люті, яка зазвичай змушувала повітря пахнути озоном. Це був голос автоматизованої системи безпеки, що підтверджує протокол ліквідації. Абсолютно рівний. Стерильний. Мертвий. Вадиму доводилося бачити Дмитра в різних агрегатних станах: у гніві, у виснаженні, у холодному розрахунку Фінансиста. Але таким він його не чув ніколи. Цей вакуум лякав начальника охорони більше, ніж найлютіше полум'я Безодні. Король не просто опанував себе. Він ампутував свої емоції.

— Прийнято, Дмитре Миколайовичу, — хрипко відгукнувся Вадим у вже скинутий виклик. Він повільно опустив телефон, перевів подих і натиснув кнопку селектора, зв'язуючись із командиром «Чистильників» — елітного гібридного загону, стягнутого до північних рубежів. — Наказ Короля підтверджено, — жорстко промовив Вадим. — Жодних допитів. Працюйте хірургічно. У шефа сьогодні немає настрою на видовища. Йому потрібен лише результат.

Вони йшли швидко, розчиняючись у холодному, просоченому сіллю тумані південного узбережжя. Елітна диверсійна група сусідньої держави — три десятки чудово навчених бійців, чия свідомість була наглухо закута фанатичною відданістю та незримим демонічним навіюванням. Вони діяли злагоджено і безшумно, залишаючи за собою лише запах спаленого логістичного хабу та тридцять два розстріляних впритул тіла людської охорони. Вони вважали себе ідеальним інструментом. Невидимим, нестримним. Вони були впевнені, що перетнули межу сірої зони і пішли безкарними. Вони помилялися. Степ і бетонні кістяки закинутих промислових будівель попереду них раптово перестали бути просто укриттям. Зі студеного туману не пролунало ні криків «До бою!», ні тріску гілок, що ламаються, ні автоматних черг. Просто один із диверсантів, що бігли попереду, раптом спіткнувся. Його голова рїзко смикнулася назад, і тіло у важкій тактичній броні впало в пожухлу траву. Звук пострілу прийшов секундою пізніше — глухий, важкий звук із великокаліберної снайперської гвинтівки з інтегрованим глушником.

Загін стрімко перешикувався в кругову оборону, скидаючи зброю і вдивляючись у туман. Вони були холоднокровними профеоналами, готовими до класичного вогневого контакту. Але перестрілки не було. Була стерилізація території. «Чистильники» Вадима працювали у точній відповідності до нового стану свого Короля. У їхніх діях не було ні ненависті до вбивць їхніх товаришів, ні бойового азарту. Тільки механічна, абсолютна ефективність.

З туману виринули тіні у глухій броні. Тіньові ангели-напівкровки вдарили першими, використовуючи не вогняні кулі, а вакуумні петлі. Вони просто викачали повітря навколо групи диверсантів, позбавляючи їх кисню та дезорієнтуючи. А потім почалася зачистка. Бійці Вадима діяли в лякаючій тиші. Короткі, скупі удари клинків із небесної бронзи розтинали артерії під кевларом. Черги з безшумної зброї методично прошивали тіла ворогів. Ніхто не добивав противника з насолодою. Ніхто не заглядав їм в очі з тріумфом. «Чистильники» вирізали ворожу еліту так само, як байдужий садівник викорчовує бур'ян. До самого кореня. Коли останній найманець, захлинаючись кров'ю, впав на землю, командир загону мовчки підняв руку. Нефіліми вийшли вперед, дістаючи ампули з концентрованим алхімічним складом, розробленим у лабораторіях Фінансиста. Вони розбили скло над тілами. Їдке, шипляче полум'я, що не дає світла, але має колосальну температуру, миттєво охопило останки. Це був вогонь, що стирає будь-які сліди органіки та металу, щоб сусідня держава ніколи не змогла довести навіть сам факт існування цієї групи у сірій зоні. За кілька хвилин на сирій жовтневій землі не залишилося ні тіл, ні зброї, ні навіть попелу. Тільки випалені вщент плями, що поступово покриваються інеєм. Командир «Чистильників» натиснув кнопку рації:

— Базо, це Південь. Територія стерильна. Загрозу видалено.

Десь далеко, за межами впливу Негласного Короля, у самому серці сусідньої держави, небеса завжди здавалися болісно-сірими, немов просоченими застарілим попелом. Володарка Пекла стояла посеред величезної зали, підлога якої була викладена плитами з чорного мармуру. Перед нею, просто в повітрі, ширяв мерехтливий ефірний розлом — те саме емпатичне дзеркало, яке її слуги примудрилися налаштувати на частоту Дмитра, коли той необережно прочинив свій розум.

Ще годину тому гладь дзеркала радісно пульсувала густим, розпеченим багрянцем. Ліліт фізично відчувала цей солодкий, сп'янюючий смак первісної люті ненависного нефіліма. Вона відчувала, як його злість рикошетить від незримих стін і б'є по найвразливішому — по його дитині. План був воістину диявольським і працював бездоганно. Вона загната Короля в кут: змусила його дивитися на знищення своїх людей і карала за кожен спалах справедливого гніву. Але потім багряне полум'я у дзеркалі здригнулося. Ліліт нахмурилася, ступивши ближче. Червоне сяяння пішло ряботинням, почало тьмяніти, немов хтось перекрив вентиль із киснем. А потім воно і зовсім зникло. Ефірну гладь затягнуло глухим, непроникним сірим туманом. По краях розлому навіть проступила паморозь. Мертвий штиль. Абсолютний нуль.

— Що це означає? — тихо, з небезпечною загрозою в голосі промовила Ліліт. Вона простягнула руку з довгими чорними пазурами до дзеркала, намагаючись намацати хоча б іскру емоцій. Нічого. Тільки дзвінкий, стерильний вакуум.