Розділ 9. Частина 5. Плоть і Дух.

Вадим стояв посеред кабінету, дивлячись на тріснуту стільницю з чорного дерева — слід первісної люті шефа, залишений усього годину тому. Начальник охорони чекав на дзвінок, фізично готуючись до того, що зараз із динаміка на нього обрушиться ураган. Він очікував ревіння Нефіліма, наказів рвати на шматки, катувати, випалювати дотла. Вадим сам був готовий рвати горлянки за своїх розтерзаних хлопців на південному рубежі сірої зони. Але голос, що пролунав із динаміка, змусив його заніміти. В інтонаціях Негласного Короля не було ні грама злості. Ні краплі мстивості. Ні єдиної ноти тієї самої люті, яка зазвичай змушувала повітря пахнути озоном. Це був голос автоматизованої системи безпеки, що підтверджує протокол ліквідації. Абсолютно рівний. Стерильний. Мертвий. Вадиму доводилося бачити Дмитра в різних агрегатних станах: у гніві, у виснаженні, у холодному розрахунку Фінансиста. Але таким він його не чув ніколи. Цей вакуум лякав начальника охорони більше, ніж найлютіше полум'я Безодні. Король не просто взяв себе в руки. Він ампутував свої емоції.

— Прийнято, Дмитре Миколайовичу, — хрипко відповів Вадим у вже скинутий виклик.

Він повільно опустив телефон, перевів подих і натиснув кнопку селектора, зв'язуючись із командиром «Чистильників» — елітного гібридного загону, стягнутого до північних рубежів.

— Наказ Короля підтверджено, — жорстко вимовив Вадим. — Жодних допитів. Працюйте хірургічно. У шефа сьогодні немає настрою на видовища. Йому потрібен лише результат.

Вони йшли швидко, розчиняючись у холодному, просоченому соллю тумані південного узбережжя. Елітна диверсійна група Лілит — три десятки чудово навчених бійців, чия свідомість була наглухо запечатана фанатичною відданістю та незримим демонічним навіюванням. Вони діяли злагоджено й безшумно, залишаючи за собою лише запах спаленого логістичного хаба й тридцять два розстріляних у впорту тіла людської охорони. Вони вважали себе ідеальним інструментом. Невидимим, нестримним. Вони були впевнені, що перетнули межу сірої зони й пішли безкарно. Вони помилялися. Степ і бетонні остови заброшених промислових будівель попереду них раптово перестали бути просто укриттям. Зі стиглого туману не розздалося ні криків «До бою!», ні тріску гілок, що ламаються, ні автоматних черг. Просто один із диверсантів, що бігли попереду, раптом перечепився. Його голова різко смикнулася назад, і тіло в важкій тактичній броні рухнуло в зів'ялу траву. Звук пострілу прийшов секундою пізніше — глухий, важкий хлопок із великокаліберної снайперської гвинтівки з інтегрованим глушником.

Загін стрімко перебудувався в кругову оборону, скидаючи зброю й вдивляючись у туман. Вони були холоднокровними професіоналами, готовими до класичного вогневого контакту. Але перестрілки не було. Була стерилізація території. «Чистильники» Вадима працювали в точній відповідності до нового стану свого Короля. У їхніх діях не було ні ненависті до вбивць їхніх товаришів, ні бойового азарту. Тільки механічна, абсолютна ефективність.

З туману вирнули тіні в глухій броні. Тіньові ангели-напівкровки вдарили першими, використовуючи не вогняні кулі, а вакуумні петлі. Вони просто викачали повітря навколо групи диверсантів, позбавляючи їх кисню та дезорієнтуючи. А потім почалася зачистка. Бійці Вадима діяли в лякаючій тиші. Короткі, скупі удари клинків із небесної бронзи розтинали артерії під кевларом. Черги з безшумної зброї методично прошивали тіла ворогів. Ніхто не добивав супротивника з насолодою. Ніхто не зазирав їм в очі з тріумфом. «Чистильники» вирізали ворожу еліту так само, як байдужий садівник викорінює бур'ян. До самого кореню. Коли останній найманець, захлинаючись кров'ю, рухнув на землю, командир загону мовчки підняв руку. Нефіліми вийшли вперед, дістаючи ампули з концентрованим алхімічним складом, розробленим у лабораторіях Фінансиста. Вони розбили скло над тілами. Їдке, шипляче полум'я, що не дає світла, але має колосальну температуру, миттєво охопило останки. Це був вогонь, що стирає будь-які сліди органіки та металу, щоб сусідня держава ніколи не змогла довести навіть сам факт існування цієї групи в сірій зоні. За кілька хвилин на сирій жовтневій землі не залишилося ні тіл, ні зброї, ні навіть попелу. Тільки випалені вщент плями, що поступово вкриваються інеєм. Командир «Чистильників» натиснув кнопку рації.

— База, це Південь. Територія стерильна. Загрозу видалено.

Десь далеко, за межами впливу Негласного Короля, у самому серці сусідньої держави, небеса завжди здавалися болісно-сірими, ніби просоченими застарілим попелом.

Володарка Пекла стояла посеред величезного залу, підлога якого була викладена плитами з чорного мармуру. Перед нею, прямо в повітрі, ширяв мерехтливий ефірний розлам — те саме емпатичне дзеркало, яке її слуги примудрилися налаштувати на Дмитра.

Ще годину тому гладь дзеркала радісно пульсувала густим, розпеченим багрянцем. Лілит фізично відчувала цей солодкий, одурманюючий смак первісної люті ненависного нефіліма. Вона відчувала, як його злість рикошетить від незримих стін і б'є по найвразливішому — по його дитині. План був воістину диявольським і працював бездоганно. Вона загнала Короля в кут: змусила його дивитися на знищення своїх людей і карала за кожен спалах справедливого гніву. Але потім багряне полум'я в дзеркалі здригнулося. Лілит нахмурилася, крокнувши ближче. Червоне світіння пішло ряб'ю, почало тьмяніти, ніби хтось перекрив вентиль із киснем. А потім воно й зовсім зникло. Ефірну гладь заволокло глухим, непроникним сірим туманом. По краях розлому навіть проступила паморозь.

Мертвий штиль. Абсолютний нуль.

— Що це означає? — тихо, з небезпечною загрозою в голосі вимовила Лілит. Вона простягнула руку з довгими чорними кігтями до дзеркала, намагаючись намацати хоча б іскру емоцій. Нічого. Тільки дзвінкий, стерильний вакуум.