Розділ 9. Моноліт і таран.

Для мешканців Безодні, де час в'язнув у стылій смолі, цей строк був лише коротким мигом. Але на Землі ці сорок чотири місяці пронеслися з оглушливим ревом локомотива, що зминає все на своєму шляху. Від того дня, як Дмитро Сапега прийняв рішення не просто контролювати тіньову економіку, а повністю перекувати саму державу, країна змінилася до невпізнанності. Нефілім розумів просту істину: щоб його дім, його фортеця в лісі залишалася неприступною, земля навколо цієї фортеці повинна стати монолітом. Слабка, корумпована держава з дірявими кордонами та відсталою економікою — це ідеальне живильне середовище для хаосу, крізь який демонам було б занадто легко протягнути свої щупальця.

Дмитро жив у двох паралельних реальностях, нерозривно пов'язаних між собою. Уночі він був Вартовим, який із хірургічною точністю вплітає золоту сталь своєї Благодаті в ангельські печаті навколо розуму Світлани. А вдень він ставав Королем. Негласним Королем, чия воля рухала тектонічні плити національної економіки.

І якщо вночі його праця була ювелірною та невидимою, то вдень плоди його праці висисили з бетону, скла та сталі.

Тронна Вежа, штаб-квартира імперії Сапеги, перетворилася на істинний нервовий центр країни. Офіційні міністри та чиновники вищого ешелону тепер частіше дивилися не на президентський палац, а на цей сяючий хмародер. Дмитро не обіймав державних посад. Йому не потрібні були скоринки та портфелі. У нього був капітал, абсолютний авторитет і методи, від яких у найзапекліших корупціонерів сивіло волосся. Реформи Сапеги розпочалися з безжальної чистки. За перші пів року апарат управління був випотрошений. Тих чиновників, хто звик пиляти бюджети, Дмитро не просто відстороняв — він знищував їхній вплив, стирав їхні активи на пил, а особливо непонятливих Вадим відправляв туди, звідки не повертаються. На їхні місця прийшли голодні до роботи, блискучо освічені технократи, які прекрасно розуміли: Король платить щедро, але за зраду чи саботаж здирає шкіру живцем.

Невдовзі країна почала пульсувати в новому ритмі. За три роки держава здійснила стрибок, на який в інших ішли десятиліття. Старі, розбиті траси, наче хворі вени, були безжально вирізані. На їхньому місці лягли тисячі кілометрів нових високошвидкісних магістралей і багаторівневих розв'язок. Логістика перетворилася на годинник швейцарського механізму. У великих містах виросли кластери «розумної» архітектури — райони, повністю керовані нейромережами, які регулювали все: від трафіку до енергоспоживання. Країна будувалася з маніакальною швидкістю, баштові крани стали головною деталлю горизонту в кожному мегаполісі. Дмитро ненавидів залежність. За його наказом мільярди доларів були влиті в наукові інститути, IT-сектор і важку промисловість. Те, що раніше закуповувалося за кордоном, тепер вироблялося всередині країни. На місці закинутих допотопних заводів виросли нові, роботизовані комплекси з виробництва мікроелектроніки та квантових процесорів. Медичні лабораторії Фонду, що фінансувалися Сапегою, видавали патенти, за якими тепер у чергу вишиковувалися передові країни світу. Держава стрімко перетворювалася на технологічного хижака, що диктує свої умови на ринках.

Сферою озброєння керував особисто Вадим. Втративши загін у горах, начальник охорони подвоїв свою параною. Офіційна й неофіційна армії країни почали проходити крізь горнило жорсткої, але абсолютно непублічної модернізації. Відкрита війна ще не назріла, обоє держав тільки стягували фігури на дошку, не наважуючись на пряму ескалацію. Тому Вадим не поспішав брязкати зброєю на кордонах чи виставляти напоказ важку техніку. Натомість він зосередився на перенавчанні елітних частин, прихованому розширенні арсеналів і створенні таких резервів, про які розвідка Ліліт не повинна була навіть здогадуватися. Вадим створив мережу гібридних загонів швидкого реагування, де звичайний спецназ працював у зв'язці з нефілімами та магами, які контролювали тіньовий спектр.

Країна наїжачилася. Вона росла всередину себе, накачуючи мускули, стягуючи ресурси й перетворюючись на неприступну фортецю. Рівень життя звичайних громадян злетів, злочинність на вулицях упала майже до нуля — криміналітет або був інтегрований у легальні структури імперії, або знищений фізично.

Нефілім стояв біля панорамного вікна свого кабінету на сотому поверсі Тронної Вежі. За вікном колись невеликого містечка тепер розкинувся мегаполіс, залитий вогнями вечірньої ілюмінації — живий, дихаючий, сяючий організм, який він зібрав своїми руками. Позаду скрипнули двері. До кабінету увійшов Вадим. На його обличчі, спотвореному шрамом після однієї з битв, застиг звичний жорсткий вираз.

— Дмитре Миколайовичу. Зведення за тиждень, — Вадим поклав на чорний стіл тонку планшетку. — Запуск третього енергоблоку на півдні пройшов у штатному режимі. ВПК завершив інтеграцію нових дронів у прикордонну службу. І... аналітики фіксують паніку на європейських біржах. Наш новий пакет рідкісноземельних металів обвалив їхні котирування. Вони просять переговорів.

— Нехай просять, — рівно відповів Дмитро, не відриваючи погляду від міста. — Признач зустріч на кінець місяця. Нехай посидять, подумають. Нам нікуди поспішати.

— Прийнято, — кивнув Вадим. Він завагався на секунду, уважно розглядаючи шефа. — Ви виглядаєте... дивно бадьорим, шефе. З вашим графіком нормальна людина давно б заробила інфаркт. Ви спите від сили дві години на добу, працюєте на знос, а ваша аура... вона стала такою щільною, що хлопці в охороні на першому поверсі сивіють, коли ви просто проходите повз.

Дмитро трохи повернув голову. Він і сам помічав ці зміни. Щоранку, після виснажливого нічного ритуалу в дитячій, він очікував відчути слабкість і виснаження. Але натомість усередині нього бушував ядерний реактор. Його фізична сила зросла багаторазово, рефлекси загострилися до лякаючих меж, а розум працював із холодністю суперкомп'ютера. Він не знав, що це Діана щоночі розсувала межі його естества, готуючи посудину для своїх потреб. Він приписував це своїй нефілімській природі та простому упертості.