Розділ 8. Частина 3. Пропив з безодні.

Дмитро відчував, як його м'язи наливаються свинцем. На кожного вбитого напівдемона припадало десять нових — ці породження гріха і людської плоті лізли вперед із фанатичною завзятістю, знаючи, що в спальні зараз народжується їхній вирок і захист одночасно. Дмитро опустився на одне коліно, блокуючи щитом удар важкого тесака, і відчув, як паркет під ногами починає вібрувати.

Усередині спальні Діана досягла своєї межі. Її крик, сповнений первісної муки та божественної люті, прорізав гуркіт битви. У цей момент будинок, що роками вбирав Благодать Богині та нефілімську сталь Дмитра, немов знайшов власну свідомість. Маєток Сапеги, побудований як фортеця і освячений їхнім союзом, вирішив, що більше не буде просто декорацією. Стіни коридору раптово спалахнули м'яким, перламутровим світлом. Дмитро відчув, як через підошви чобіт у нього вливається густа, тепла енергія самого фундаменту. Особняк визнав у ньому свого господаря і тепер віддавав усю накопичену за роки могутність.

— Чудово, прокидаайся... — прогарчав він, звертаючись до самого будинку.

І будинок відповів. Важкі дубові панелі на стінах почали зміщуватися, виставляючи гострі, як бритви, тріски назустріч напівдемонам. Кришталеві люстри під стелею задзвеніли на частоті, нестерпній для демонічного слуху. Тварюки в коридорі почали падати, затуляючи вуха, з яких потекла кров. Це була імунна система особняка. Оранжерея Діани ожила і квіточки, що мирно росли, перетворилися на найнесподіваніших і найефективніших зелених воїнів. Декоративні ліани, що роками підживлювалися Благодаттю Хірусін, миттєво перетворилися на живі батоги, здатні дробити кістки, деякі ставали для нечисті шибеницею. Рослини-хижаки вистрілювали насінням, яке під час контакту з плоттю напівдемонів проростало всередину, розриваючи їх зсередини за лічені секунди, або ловили ворогів, як здобіч та поїдали її. У коридорі біля спальні крізь щілини паркету почали пробиватися отруйно-зелені паростки, миттєво обплітаючи ноги нападників шипованими путами. Коли один із нападників спробував стрибнути на Дмитра зверху, ворс дорогого килима на підлозі раптом подовжився і перетворився на сталеві пута, що намертво скували лапи напівлюдини. Дмитро підвів голову і побачив, як тіні в коридорі почали згущуватися, але не ворожі, а його власні — будинок посилював його присутність, створюючи золоті відблиски-фантоми, які завдавали ударів разом із ним. У спальні Діана відчула, що ліжко більше не тисне їй у спину. Повітря навколо неї стало щільним і підтримуючим, немов сама кімната перетворилася на величезну, м'яку долоню.

— Діано, зараз! Ще раз! — вигукнув Вернер.

Діана зробила глибокий, судомний вдих. У коридорі Дмитро, відчувши цей момент через фундамент будівлі, видав переможний клич. Він більше не відступав. Будинок буквально штовхав його вперед, звужуючи коридор перед напівдемонами, перетворюючи його на вузьку пастку для ворогів. У момент, коли Діана замружилася для чергової потужної перейми, по всьому будинку пройшла хвиля такої сили, що дзеркала в залах спалахнули, відбиваючи світло назад у коридор, випалюючи очі тим, хто ще намагався прорватися.

— Ще раз, Діно! Давай! — прохрипів Дмитро за дверима, розрубуючи останнього з ватажків, чий людський вигляд остаточно розсипався на попіл під його клинком.

Незважаючи на лютий опір будинку і нефілімської гвардії, натиск напівдемонів став позамежним. Їх було занадто багато — народжені від людських жінок і демонічної похоті, вони мали підступність людей і силу бісів. Коли Дмитро, чиї крила вже були порізані кігтями, а меч розжарився до червоного, впав на одне коліно прямо біля порога спальні, перешкода впала. Ворожий натовп навалився на нього живим килимом, притискаючи до підлоги, а найшвидші з них, переможно шкірячись, вибили важкі стулки дверей і ввірвалися всередину. У спальні застиг запах страху і стерильності. Лікарі в жаху притиснулися до стін, закриваючи голови руками. Діана, яка перебувала в епіцентрі фінальної потуги, була абсолютно беззахисна. Вона бачила, як перша тінь із занесеним кістяним ножем стрибнула до її ліжка. У цю мить реальність у кімнаті не просто тріснула — вона вибухнула холодом, який був давнішим за самі зірки. У самому центрі спальні, прямо з повітря, зіткалася фігура, від якої у напівдемонів миттєво зледеніла кров у жилах.

Це був він. Світлоносний. Ланцюги, ковані для ув'язнення та утримання занепалого Архангела, більше не сковували його руки — вони лежали грудою битого металу десь там, у глибині. Він усе ще був замкнений у своїй Клітці, але грань між світами в цьому маєтку потоншала настільки, що Архангел зміг спроєктувати свою істинну міць у цей простір. Він не міг по-справжньому вибратися назовні й повернутися до своєї господині, але тепер він був у змозі транслювати себе в цьому світі, як тінь, зіткана з сяйва зірок.

— ХТО. ДОЗВОЛИВ. ВАМ. ТОРКАТИСЯ. МОЄЇ. ВОЛОДАРКИ? — голос Світлоносного пролунав не вухами, а вібрацією в кістках.

Він рухався з виверткістю змії та величністю Архангела. Занепалий Архангел не просто бився — він виконував танець знищення. Одним легким рухом долоні він спіймав напівдемона, що стрибнув, у польоті: тварюка миттєво перетворилася на крижану статую, яка розсипалася в алмазний пил від простого клацання його пальців. Світлоносний був скрізь одночасно. Він ковзав між ворогами, як сяюча тінь, його примарні крила, розмахом у кілька метрів, працювали як гігантські бритви, зрізуючи голови нападникам перш, ніж ті встигали усвідомити свою смерть. Його міць була лякаючою: він не просто вбивав напівдемонів, він відправляв їх до їхніх батьків туди, звідки вони більше ніколи не виберуться, і одного прекрасного моменту стануть частиною святкового бенкету для його Хірусін. Один із ворогів, найзухваліший, спробував метнути клинок у Діану. Світлоносний навіть не обернувся. Він просто вигнув простір, і ніж, пройшовши крізь невидиму воронку, повернувся відправнику, прошивши його череп наскрізь.