Розділ 8. Частина 1. Різдвяний подарунок.

Грудень у маєтку Сапеги настав раптово, загорнувши гектари землі у густий, іскристий сніг. Підготовка до Різдва йшла повним ходом: будинок сяяв вогнями, Неля Євгенівна разом із покоївками розвішувала гірлянди з натуральної хвої, а в повітрі витав аромат імбирного печива та воску. Найбільше на свято чекала п’ятирічна Світлана. Вона щодня перевіряла календар і з захопленням обговорювала з невидимою сестричкою, якої висоти буде ялинка цього року.

Але для Діани ця святкова метушня була лише дратівливим тлом до її власного тривалого марафону на виживання. Йшов тридцять другий тиждень. Діана сиділа у кріслі у вітальні, обкладена подушками, і почувалася так, ніби всередину неї запхали працюючий бетонозмішувач. Плід більше не влаштовував ментальних бунтів і не палив електроніку — він просто ріс. Але цей ріст був настільки агресивним і потужним, що людська оболонка Діани тріщала по швах. Їй здавалося, що її шкіра натягнута до межі, а ребра перетворилися на тісну клітку, яку хтось ізсередини методично розсуває ломом. Шкіра на животі та стегнах вкрилася темно-синіми довгими смугами від розтяжок, і без того безрадісна жінка, дивлячись на цей похмурий пейзаж свого тіла, могла лише здогадуватися, який жах залишиться на її колись білосніжній шкірі після того, як дитина нарешті народиться. Перша вагітність була смертельно важкою від самого початку, але живіт був практично непомітний. Він був, але не випинався як Альпійські гори. Та й розтяжок як таких практично не було. Живіт повернув собі первісний вигляд приблизно за кілька місяців після пологів. Що буде після цієї чудо-дитини, Діана боялася уявити.

— Знову... — прошипіла Діана, коли всередині стався черговий потужний рух. Це не був м’який поштовх немовляти; це було переміщення цілого пласта щільної, гарячої енергії, від якого у неї перехопило подих.

— Матусю, вона каже, що їй тісно! — дзвінко крикнула Світлана, вбігаючи до кімнати. — Вона хоче, щоб ти випила тієї смачної води з бульбашками.

Діана повільно, з зусиллям повернула голову до доньки. Її погляд, зазвичай спокійний і сповнений ніжності, зараз нагадував жерло прокинутого вулкана.

— Передай своїй сестричці, — голос Діани вібрував від стримуваної люті, — що якщо вона не припинить грати чечітку на моїй печінці, я... я змушу її слухати лекції з квантової механіки до самого січня! І ніякої «води з бульбашками»! Від неї у мене печія така, ніби я проковтнула паяльну лампу!

Світлана перелякано притихла, і в цей момент до вітальні зайшов Дмитро. Він виглядав бездоганно, але варто було йому побачити обличчя дружини, як він інстинктивно уповільнив крок. За ці роки він навчився відчувати наближення «атмосферного фронту» Діани за кілька коридорів.

— Як ти почуваєшся, люба? — обережно запитав він, намагаючись не «фонити» своєю міццю, щоб не провокувати плід.

— А ти не бачиш? Як вагітна бегемотиха! — рявкнула Діана, намагаючись змінити позу, що закінчилося лише серією незграбних рухів і тихим стогоном. — Ні, Дімо, навіть бегемоти граціозніші за мене! Я — величезний, неповороткий динозавр, що вивергає вогонь! У мене болить усе: спина, ноги, навіть коріння волосся! Ця... ця чудо-істота всередині мене вирішила, що мої внутрішні органи — це просто меблі, які можна переставляти як завгодно! І хоч кіл на голові їй теши, а вона не слухає. Бачите, їй тісно. Ніби мені вільно й легко.

Дмитро підійшов ближче, простягаючи руку, щоб торкнутися її плеча, але дратівлива Діана різко відсахнулася.

— Не чіпай мене! Від тебе тхне холодом і...! Мене нудить від успіху, Сапего! Забери свою ідеальну нефілімську ауру у свою вежу!

Дмитро зітхнув, прибираючи руку. Він розумів, що зараз у Діані говорить не лише гормональний шторм, а й первісний страх. Наближення пологів діяло на неї як тригер. Пам’ять про той біль, про межу смерті, яка ледь не відірвала її душу від тіла, тепер стояла за її плечем щосекунди. Вона боялася повторення кошмару, і цей страх одягався в обладунки лютої фурії.

— Єва Петрівна приготувала настій з алтею, — тихо промовив він, подаючи знак Нелі відвести Світлану. — Він має вгамувати печію.

— Твої настої — як мертвому припарка! — Діана насилу підвелася, важко дихаючи. — Ця печія через те, що мені по шлунку б'ють так, що я готова виплюнути все, що з'їла. Твої настої не кращі за звичайну воду.

Вона зробила крок, і її хитнуло. Дмитро одразу опинився поруч, підхопивши її під лікоть. Цього разу вона не відштовхнула його, лише безсило притулилася чолом до його плеча, і він відчув, як вона тремтить.

— Не хочу переживати це заново. Як подумаю, що на мене чекає, аж померти хочеться.

Дмитро притиснув її до себе, ігноруючи її колючий настрій. Він відчував, як усередині неї пульсує життя — спокійне, потужне, впевнене.

— Давай тільки без смертей. Я тут з усіх сил імперію вибудовую, озброюю її і створюю з неї непорушний захист тобі, а ти помирати надумала. Куди це годиться?

— Знущаєшся? — Діана підвела на нього очі, в яких лють боролася зі сльозами. — Захист? Дімо, твоя імперія закінчується там, де починаються мої ребра. Ніякі твої легіони не зможуть увійти всередину і вгамувати цю... цю маленьку безчинницю! Ти подивися на мене!

Вона спробувала вдихнути, але плід, немов обурившись тим, що про нього говорять у такому тоні, здійснив потужний розворот. Діана зойкнула, хапаючись за край столу. Печія, цей вічний рідкий вогонь, знову піднялася до самого горла, змушуючи її обличчя скривитися від болю.