Розділ 1. Частина 7. Не показуй правду.

Ранок у маєтку Сапеги почався на дивовиж буденно. Після учорашньої настороги і ментальних баталій звичайна метушня зборів до дитячого садка здавалася Діані вищим благом. Світлана, натхненна своєю новою роллю «головного перекладача» божественної волі, перебувала в чудовому настрої. Вона прискіпливо вибирала шпильки, бурмочучи під ніс:

— Ні, золоті не підійдуть, сестричка каже, що сьогодні день для синіх — під колір татових креслень.

Дмитро, чий розум тепер нагадував ідеально вичищену і захищену фортецю, тільки посміювався, сидячи з донькою на задньому сидінні автомобіля, що під’їжджав до дитячого садка. Звичайні люди, які проходили повз, бачили лише успішного чоловіка та його чарівну доньку, навіть не підозрюючи, яка міць прихована за цією повсякденною картиною.

— Пам'ятай, Світланко, — напучував він, цілуючи її в маківку. — Не все, що ми обговорюємо вдома, зрозуміле іншим людям. Для них ми — просто сім'я, така ж, як інші.

— Я знаю, тату! — Світлана хитро підмигнула. — Секрети — це камені у фундаменті.

Однак, щойно за нею зачинилися двері групи, обережність батька була забута. Світлана була переповнена знаннями, які буквально кололи їй язика. Під час ранкового кола, коли діти ділилися новинами, вона не стала розповідати про нову ляльку чи переглянутий мультфільм.

— А моя сестричка вчора бачила татове дитинство! — дзвінко оголосила Світлана, сідаючи на килимок. — Вона сказала, що дідусева бібліотека пахла шкірою і старими таємницями. І вона поставила там водяні щити, щоб книжки більше не горіли.

Діти заворожено затихли. Для них це звучало як початок захопливої казки.

— А як вона бачила, якщо вона ще в животі? — запитав маленький Артем, колупаючи коліно.

— О, це легко! — Світлана замахала руками. — Вона просто підключилася до татових очей. Вона тепер вміє бачити через нього, як через бінокль. І вона каже, що світ зовні дуже блискучий, але татів «залізний замок» у голові їй подобається більше. Там надійніше.

Вихователька, Марина Ігорівна, завмерла з журналом у руках. Вона звикла до багатої фантазії вихованців, але такі подробиці про «підключення», «залізні замки» та «водяні щити» звучали лякаюче детально для звичайної дитини. Вона знала Сапег як впливову, але вкрай закриту родину, і ці одкровення змусили її здивуватися та насторожитися.

Протягом дня Світлана не вгамовувалася. Під час малювання вона зобразила не будиночок із трубою, а дивну фрактальну структуру, що нагадувала зріз кристала.

— Це креслення душі, — пояснила вона нянечці, що підійшла. — Сестричка попросила намалювати, щоб не забути структуру, поки вона спить.

Коли Діана приїхала за донькою ввечері, Марина Ігорівна ввічливо, але наполегливо попросила її затриматися на пару хвилин.

— Діано Миколаївно, — вихователька зам'ялася, відводячи Діану вбік від галасливої роздягальні. — Ми дуже цінуємо творчий розвиток Світлани, але сьогодні її фантазії... були дуже специфічними. Вона весь день розповідає дітям про «ментальні зв'язки» з ненародженою сестрою, про те, що дитина «гуляє» пам'яттю Дмитра Олексійовича і навіть «лагодить» його розум. — Марина Ігорівна співчутливо усміхнулася. — Ми розуміємо, підготовка до появи другої дитини — це стрес. Діти часто придумують уявних друзів. Але Світлана описує такі речі, як «запах старого металу» в думках і «підключення до очей». Інші діти почали ставити запитання батькам, а ті — нам. Ви ж розумієте, люди лякаються того, чого не можуть пояснити. Можливо, варто трохи обмежити її в перегляді фантастики?

Діана слухала, зберігаючи на обличчі ввічливу, злегка винувату маску «звичайної мами», хоча всередині неї плід іронічно пульсував, явно забавляючись ситуацією і нерозумінням цих смертних.

— Так… Ми поговоримо з нею, — зітхнула Діана, віртуозно граючи свою роль. — Світлана так чекає на сестричку, а Дмитро часто бере її до себе на роботу. Мабуть, вона нахапалася там професійних термінів — «структура», «фундамент», «захист». У неї дуже жива уява, ми обов'язково поговоримо з нею вдома, щоб вона не лякала друзів своїми «технічними казками». — Діана притворно похитала головою. — Це ж треба, придумати, зроду б до такого не додумалася. Очевидно, сучасні мультфільми та казки в наші дні й не таке можуть. Це не наш час, де був «Колобок» і «Коза-дереза».

Марина Ігорівна розуміюче кивнула, явно задоволена тим, що знайшла в особі Діани однодумицю.

— Ось саме! — підхопила вона, знизивши голос до змовницького шепоту. — Зараз у цих мультиках то роботи, то нейромережі, то переміщення у просторі. Бідні діти потім плутають, де закінчується реальний світ і починаються ці їхні «цифрові чудеса». Добре, що ви так тверезо на це дивитеся. А то, знаєте, днями Артемко заявив мамі, що хоче «апгрейднути» свою кашу, щоб вона давала йому суперсилу. Ми посміялися, звісно, але коли Світлана почала говорити про «ментальні щити» в голові батька… це прозвучало занадто вже дивно.

— Я вас запевняю, це всього лише витримки виховання в родині, — Діана м'яко усміхнулася, вже відчуваючи, як усередині наростає хвиля веселощів від плоду. — Дмитро іноді забувається і читає їй на ніч замість казок технічну документацію або статті з кібербезпеки. Ось вона і будує з цього свої «повітряні замки».

— Ну, тоді я спокійна, — полегшено зітхнула вихователька. — Світлана — чудова дівчинка, дуже обдарована. Просто постарайтеся спрямувати її фантазію у більш… приземлене русло. Нехай краще малює принцес і котиків, а не «креслення душі».