Розділ 7. Частина 6. Примирення.

Сон прийшов не як туман, а як сліпучий спалах ясності. Діана виявила себе на краю нескінченного виступу, що висів над безоднею, в якій народжувалися і гасла галактики. Тут не було запаху озону чи жару оранжереї. Тут пахло вічністю — холодним, чистим каменем і абсолютним спокоєм.

Вона не оберталася. Вона знала, хто стоїть у неї за спиною. Його присутність не тиснула, як її власна лють в оранжереї, вона просто заповнювала собою весь простір, не залишаючи місця для брехні чи сумнівів.

— Ти прийшов посміятися над тим, як я приміряла Твої шати? — тихо запитала Діана, дивлячись у порожнечу.

— Я прийшов показати тобі ціну свободи, про яку ти так просила, — голос Батька звучав звідусіль і нізвідки. У ньому не було зловтіхи, тільки безмежне, вікове терпіння.

Перед Діаною, прямо в порожнечі, почало розгортатися полотно ймовірного майбутнього. Вона побачила маєток Сапеги, але він не був зруйнований. Навпаки, він процвітав. Оранжерея розрослася до небес, перетворившись на сяючий замок із живого світла. Світлана бігала доріжками, сміючись, а Дмитро... Дмитро стояв поруч, його обличчя було спокійним.

— Бачиш? — прошепотіла Діана. — Це те, чого вона хотіла. Це ідилія.

— Дивись глибше, Хранителько Рівноваги, — м'яко відповів Батько.

Картинка наблизилася. Діана скрикнула. Дмитро не був спокійним — він був порожнім. Його очі, очі великого Нефіліма, були позбавлені волі. Він рухався як маріонетка, його розум був повністю поглинений полем дитини, перетворений на обслуговуючий персонал для її «раю». Світлана більше не малювала — її уява була випалена, вона стала лише ретранслятором, живим мікрофоном для волі молодшої сестри. А сама Діана... вона бачила себе на троні в центрі цього саду. Вона була прекрасна, але це була краса надгробка. Вона була замкнена в любові своєї доньки, як муха в бурштині.

— Вона не вміє творити, не руйнуючи чужу волю, — промовив Батько. — У неї немає противаги. У її світі немає місця для «іншого». Тільки для «свого». Якщо ти послабиш хватку зараз, з любові, то  дозволиш їй поглинути тих, кого ти любиш. Вона — нетямуще зарозуміле дитя з непомирними амбіціями. Тому, поки вона ненавчиться людяності, не пізнає, що таке співчуття, щедрість, піклування, та любов не потурай її бажанням. Не розширюй її кордони. 

Картина змінилася. Світ за межами маєтку почав руйнуватися. Ефірні шторми, викликані капризами дитини, стирали міста, галактики, системи. Рівновага, яку Діана захищала з мменту народження, розсипалася на порох.

— Я чинив з тобою так не тому, що хотів зламати твоє світло, — Батько вперше торкнувся її плеча, і Діана відчула тепло, якого їй бракувало всі ці еони часу. — А тому, що світло без тіні засліплює. Сила без меж стає тиранією. Ти пішла, щоб побудувати свій дім, і я дозволив тобі це, тому що ти вже знала ціну Закону. Вона — ще ні.

Діана заплющила очі, і сльози потекли по її обличчю.

— Але це так боляче — бути її в'язницею.

— Це і є справжнє материнство для нашого роду, — голос Батька почав віддалятися. — Ти не тюремник. Ти — коваль, вчитель, гончар. Ти загартовуєш її дух у горнилі заборон, щоб, коли вона вийде у світ, її міць була інструментом творення, а не зброєю знищення. Не бійся її ненависті. Бійся її всевладдя.

Сон почав танути. Останнє, що побачила Діана — це очі Батька, в яких вперше за весь час вона прочитала не холод, а відображення власного болю. Він знав, що вона відчуває, тому що відчував це кожного разу, коли вона бунтувала проти Нього. Діана різко відкрила очі в темряві спальні. Серце калатало. Вона відчула, як дитина всередині неї поворухнулася — несміливо, майже непомітно. Залізна безмовність все ще сковувала плід, але тепер Діана не відчувала провини. Вона відчувала відповідальність. Дмитро спав поруч, його дихання було рівним. Діана обережно торкнулася його щоки. Вона знала, що завтра їй доведеться бути ще жорсткішою, але тепер за її спиною стояла мудрість тисячі вічного Батька, який знав: справжня любов іноді повинна носити маску холоду. І серце заспокоїлося. Очі знову заплющилися і вона пригорнулася до теплого боку чоловіка. Ранок ще не настав і дитя всередині неї теж було спокійне. А це — чудова можливісь додивитися свої сни.

Дмитро увійшов до спальні безшумно, несучи тацю з чаєм і легким сніданком. Він бачив, як Діана, бліда і змарніла, дивиться в одну точку. Її рука все ще лежала на животі, напружена, наче вона утримувала невидимий важіль, що не дає греблі завалитися. Він відчував міць, що виходила від неї — це була не та ласкава аура, яку він звик відчувати, а сухий, розпечений гул високовольтних дротів.

— Ти повинна поїсти, — тихо сказав він, ставлячи тацю на тумбочку. — І послабити хватку. Ти згораєш зсередини.

— Якщо я послаблю її, Дімо, вона випалить цей дім, — не обертаючись, відповіла Діана. Її голос був позбавлений фарб. — Вона не розуміє компромісів. Вона розуміє тільки силу.

Дмитро присів на край ліжка. Він подивився на її руку, що скувала плід у «залізній безмовності». Всередині нього боролися професійний інстинкт безпеки і щось нове, батьківське. Він бачив руїни оранжереї і розумів правоту Діани, але він також бачив страх в очах Світлани. І він знав, що будь-яка в'язниця з часом перетворює в'язня на чудовисько.

— Ти робиш те, що повинна, як Хранителька, — Дмитро м'яко накрив її руку своєю. — Але дозволь мені зробити те, що повинен зробити батько. Ти тримаєш її волю в лещатах, але ти не можеш змусити її серце битися в унісон з нашим. Дозволь мені спробувати... поговорити з нею. По-своєму.