Розділ 7. Частина 3. Декорації.

Візит до медичного центру фонду був обставлений з тією ж ретельністю, з якою Дмитро готував свої найсекретніші операції, попри те, що про вагітність дружини Сапеги вже знало якщо не пів країни, то все місто точно. Весь персонал складався з найкращих фахівців, особисто відібраних Сапегою — людей, які вміють зберігати таємниці навіть під дулом пістолета. Дмитро вів Діану коридором. Вона все ще була блідою, і легка нудота, що стала тепер майже звичним тлом, змушувала її рухатися повільніше. Головний біль то затихав, то знову пульсував у скронях, але це був «людський» біль — зрозумілий, сумірний із силами жінки, а не той задушливий гніт, що був раніше.

— Усе гаразд? — тихо запитав він, коли вона на мить завмерла, прикривши очі.

— Порядок. Очі на лоб лізуть, — видихнула Діана, слабко усміхнувшись. — Але це... це нормально, Дімо, природний стан для такої невдалої вагіної, як я. Цілком звичайний стан, і це краще, ніж бути жертовним вівтарем.

У кабінеті УЗД на них чекав професор Вернер — звичайна людина, але він побачив чимало незвичайного і знав за свою кар'єру чимало аномалій нефілімів. Знаючи неординарність цієї родини, він був готовий до чого завгодно. Він очікував зіткнутися з будь-чим, а зіткнувся з тим, що в цьому кабінеті було найрідкіснішим гостем: з абсолютною, бездоганною нормальністю. Щойно датчик торкнувся шкіри Діани, професор Вернер затамував подих. Він приготувався побачити енергетичні вихри, аномальний поділ клітин або пульсацію, що випалює датчики, як це часто бувало у нефілімів вищого порядку. Але монітор видав чисту, хрестоматійну картинку.

— Давайте подивимося на нашу маленьку самітницю, — м'яко промовив Вернер, наносячи прохолодний гель на живіт Діани. - На екрані, у затишній глибині лона, знаходився крихітний чоловічок. Десять тижнів. Прозорі ручки, ледь помітні цятки очей, мірне і точне биття маленького серця. Усе було настільки правильно, що Вернер навіть на мить розгубився. — Вражаюче… — пробурмотів він, водячи датчиком повільніше. — Дмитре Миколайовичу, подивіться. Десять тижнів і три дні, — констатував професор. — Фізичні показники абсолютно в нормі. Зріст, формування кінцівок, ритм серця — все йде у суворій відповідності до біологічного годинника. Жодних аномалій, Дмитре Олексійовичу. Плід розвивається як звичайна, здорова дитина.

Дмитро уважно вдивлявся в екран. Після тієї титанічної боротьби, яку він витримав, йому було важко повірити, що всередині цієї «звичайності» прихована сила, здатна кинути виклик його власній волі. Але зараз, під його пильним контролем, дитина здавалася просто маленькою нехитрою грудочкою.

— Що в цьому вражаючого? У цьому щось є? — голос Дмитра був напружений, як натягнута струна. Він очікував підступу від власної дитини.

— У тому-то й річ, що нічого, — Вернер поправив окуляри, вдивляючись у показники. — Частота ударів — 165 на хвилину. КТР — рівно тридцять три міліметри. Жодних енергетичних аномалій, жодного світіння, жодних побічних проєкцій. Це... найзвичайнісінька, здорова людська вагітність. Навіть занадто ідеальна.

— Тоді чому її стан все ще такий нестабільний? — голос Дмитра пролунав сухо. — Непритомність, головні болі, різкі перепади настрою. Якщо плід «звичайний», чому Діана так страждає?

Вернер зітхнув і поправив окуляри.

— Розумієте, Дмитре Миколайовичу, навіть «звичайна» вагітність — це колосальний стрес для жіночого організму. Але у випадку Діани Миколаївни ми маємо справу з неймовірно тонким налаштуванням, дитина то незвичайна, а поміш нефіліма та божества. Чого ви очікуєте? Плід не росте швидше норми, але він вимагає ідеальних умов. Будь-який стрес, будь-який емоційний сплеск або падіння цукру в крові викликають у Діани бурхливу реакцію. Її організм зараз — це високоточний прилад, який реагує на найменше коливання. Звідси і слабкість, і ці раптові втрати свідомості. Їй потрібен спокій і... стабільність фону, відчуття свободи та легкості.

Діана, яка весь цей час лежала, вчепившись у край кушетки й очікуючи на катастрофу, уривчасто видихнула. Вона дивилася на екран, де її дитина — крихітна і беззахисна — просто жила своїм тихим життям, не намагаючись нікого вбити чи підпорядкувати.

— А в чому власне проблема? Минулого разу було те саме. Правда, тоді я ходила до звичайних лікарів. Вони теж нічого дивного не помітили, — тихо зауважила Діана.

Вернер на мить завагався, переводячи погляд з екрана на Дмитра, чиє обличчя в цей момент нагадувало маску, висічену з холодного каменю. Професор прочистив горло, намагаючись підібрати слова, які не звучали б занадто лякаюче для майбутньої матері.

— Бачите, Діано Миколаївно... — Вернер обережно прибрав датчик і витер руки. — Проблема не в тому, що ми бачимо зараз. Проблема в тому, що ми знаємо про природу вашого чоловіка і про вашу власну суть. Те, що звичайні лікарі визнали «нормою», для нас — статистична неможливість. У плоду такого порядку на цьому терміні енергетичний фон має зашкалювати, викликаючи перешкоди на апаратурі. Це як якби ви запалили всередині себе термоядерний реактор, а прилади показали б температуру звичайного чаю.

Діана нахмурилася, піднімаючись на ліктях. У її погляді промайнула впертість. Їй так хотілося вірити, що хоча б цього разу все може бути просто. Просто життя, просто дитина.

— Ви хочете сказати, що вона занадто добре ховається? — запитала вона, дивлячись на чоловіка.

Дмитро підійшов до кушетки і накрив її руку своєю. Його долоня була гарячою, і Діана відчула, як під шкірою чоловіка ледь помітно перекочується його власна, придушена міць.