Розділ 7. Частина 2. Вимога батька.

Кілька тижнів це крихке перемир'я зберігалося лише завдяки залізній дисципліні Дмитра. Він став «привидом» у власному домі: пересувався безшумно, відмовився від парфумів і навіть у думках тримав ментальний щит, щоб його потужна нефілімська аура не тривожила пильність плоду. Це допомогло Діані протриматися, частково позбувшись нудоти, але не врятувало її від виснаження. Йшов десятий тиждень. З моменту початку токсикозу минув місяць — місяць, який перетворив квітучу жінку на прозору тінь. Рівень гемоглобіну впав до критичних позначок, а метаболізм прискорився настільки, ніби вона була марафонцем на нескінченній дистанції. Діана більше не могла приховувати правду: її тіло не просто адаптувалося, воно буквально згорало, забезпечуючи потреби дитини. Того ранку Діана спробувала дійти до вікна, але світ перед очима остаточно розсипався на сірі плями. Вона відчула, як усередині неї відкрилася чорна діра, що висмоктує не лише поживні речовини, а й саму іскру життя.

Дмитро, який чергував у сусідній кімнаті, відчув цей провал в її енергетиці за секунду до того, как вона почала падати. Він влетів до спальні, наплювавши на всі правила «тиші».

— Тобі стає гірше, — констатував він, підхопивши її біля самої підлоги. У його голосі прорізалася колишня сталь, змішана з відчаєм. — Перемир'я закінчилося, Діано. Ти танеш. Вона… вона забирає тебе ціляком.

— Ненаситна… — прошепотіла вона, але її голова безсило відкинулася на його плече.

Дмитро притиснув її до себе, і в ту ж мить Діана скрикнула. Плід, відчувши різке вторгнення чужої, владної енергії, зреагував миттєво: пульс Діани злетів до граничних цифр, а кімнатою пронісся ледь вловимий гул, від якого затремтіли шибки. Дитина знову вибудовувала стіну, караючи матір за близькість батька.

— Пусти мене! — задихаючись, благала Діана. — Їй неприємно… вона не пускає тебе!

Але Дмитро не відпустив. Навпаки, він розправив свої нефілімські крила, відкриваючи внутрішні резервуари, які збирав роками.

— Слухай мене, маленька погань, — прогарчав він, звертаючись не до дружини, а до тієї вольової сутності, що мучила її. — Скільки можна? Коли ти вгомонишся? Ти хочеш енергії? Тобі мало материнських сил? Бери мої! Пий мене, я дозволяю. Але не чіпай її. Інакше вирву тебе з її тіла з усіма тельбухами. Я — Нефілім, у мені безодня моці. Бери, скільки зможеш винести!

Діана завмерла. Вона відчула, як між руками Дмитра та її лоном виник невидимий, розпечений міст. Це було схоже на високовольтний розряд. Плід, відчувши колосальне джерело сили — чистої, концентрованої моці Архітектора, — на мить завмер, немов оцінюючи здобич, а потім… жадібно перемкнувся.

Задуха, що терзала Діану останній місяць, раптово відступила. Вона відчула, як сталевий обруч на її легенях розтиснувся. Дитина, немов крихітний, але неймовірно давній хижак, знайшла багатшу жилу. Дмитро зблід, його обличчя змарніло, а по скроні скотилася крапля поту. Він фізично відчув, як щось неймовірно жадібне вчепилося в його енергетику, витягуючи сили з лякаючою швидкістю. Це було не боляче, але спустошливо.

За пару хвилин усе стихло. Діана глибоко зітхнула — вперше за десять тижнів її легені розкрилися повністю, а нудота, ця вірна супутниця останнього місяця, відступила на задній план, перетворившись на легке тло. Плід заспокоївся, наситившись міццю батька, і занурився в безтурботний стан.

Дмитро обережно опустив дружину на ліжко. Його руки помітно тремтіли, а в блідо-блакитних очах стояла нелюдська втома, але він торжествуюче усміхнувся.

— Вона… вона прийняла підношення? — прошепотіла Діана, дивлячись на нього з жахом і нескінченною вдячністю.

— Здається, ми порозумілися, — криво усміхнувся Дмитро.

— Може вона і не від тебе. Але вона — істинна донька Сапеги. Тільки твоя кров таке може. Вона не визнає авторитетів, але вона чудово розуміє мову угод і сили. Тепер вона знає, хто тут справжнє джерело. Головне, щоб цього джерела вистачило до кінця вагітності.

Від цього дня життя в маєтку змінилося. Дмитро більше не був вигнанцем, але він став добровільним донором. Тепер щоранок починався з того, що він проводив годину, сидячи поруч із Діаною і тримаючи руку на її животі, дозволяючи ненародженій доньці «підключатися» до себе.

Це була дивна, майже містична близькість. Світлана відчувала, що тато робить якийсь великий подвиг, і її любов до нього ставала ще глибшою. Але Діана, дивлячись на змарніле обличчя чоловіка, знала: ця дитина ще до народження змусила великого Нефіліма служити собі. І десятий тиждень був лише початком їхнього довгого шляху.

— Мене лякає її ненаситність. Боюся уявити, що там у мені сидить. Так, я теж була ще тією ненажерою, але я не виїдала ні Матір, ні Батька. Я поглинала надлишки Всесвіту. Могла зжерти цілу галактику, але не Батьків.

Дмитро криво усміхнувся, повільно опускаючись у крісло поруч із її ліжком. Його рухи були важкими, ніби кожен суглоб налився свинцем.

— Вона не «пожирає» нас у звичному розумінні, Діано, — тихо відповів він, прикриваючи очі. — Вона просто не бачить меж. Для неї ми з тобою — не зовнішні об'єкти. Ми для неї і є той самий Всесвіт. І якщо ти поглинала надлишки космосу, то вона черпає з того, що найближче. З самого кореня.

Діана зблідла. Вона приклала руку до живота, відчуваючи там не тиху гавань, а потужний, розпечений реактор.

— У цьому й різниця, Дмитре. Я була Донькою Творця, але я прийшла у світ, коли він уже був створений. А вона... вона ніби намагається перестворити світ під себе просто зараз. Якщо я їла галактики, то це було актом пізнання. А те, що робить вона — це акт привласнення. Вона мітить територію. І ця територія — ми.