Розділ 7. Частина 1. Нове життя.

Перші дні після тієї ночі перетворилися на випробування тишею. Дмитро, чия присутність раніше заповнювала кожну кімнату маєтку впевненістю та силою, немов розчинився в тіні власного кабінету. Він не виходив до вечері, не заходив до спальні, обмежуючись короткими сухими повідомленнями через Вадима. Дмитру потрібно було переродитися. Усередині нього кипіла не ненависть до Діани — боронь Боже! — а крижана образа на самі Небеса, що випалювала нутро. Він, Нефілім, творець Імперії, Король, виявився безсилим перед небесним законом, який змусив його використовувати «матеріал» нікчеми. Він почувався оскверненим не фізично, а ментально, і цей біль вимагав самотності.

Діана ж задихалася в цьому вакуумі. Для неї Дмитро був не просто чоловіком — він був її світом, нехай і не ідеальним, але він щосили намагався бути таким, хоч і у своїй власній нефілімській манері; він був її якорем в океані її божественного божевілля. Кожен день його відсутності здавався їй підтвердженням її найстрашнішого страху: він її зненавидів. Вона годинами сиділа біля вікна, обіймаючи себе за плечі, і чекала, що ось-ось завалиться все — їхній дім, їхнє майбутнє, їхнє кохання. У ці моменти її не тішила навіть донька. Дитина не розуміла того, що відбувається в сім'ї, але рятувало те, що дівчинка більшу частину дня проводила в дитячому садку. І тільки ввечері, дивлячись на відсторонену матір, вона задавалася питанням: що не так з її батьками?

Світлана підходила до матері тихо, як маленька тінь. Вона завмирала біля порога вітальні, стискаючи в руках улюблену ляльку, і дивилася, як Діана нерухомо застигла в кріслі. У свої роки дівчинка вже володіла тією лякаючою проникливістю, що всосалася в неї від Дмитра. Вона бачила, що мати тут тільки фізично, а її душа блукає десь у лабіринтах власного відчаю.

— Мам, тато скоро прийде? — запитала Світла одного вечора, її голос пролунав занадто голосно в цій гулкій тиші.

Діана здригнулася, повільно повернувши голову. Вона натягнуто усміхнулася, але очі залишилися холодними й сухими.

— Скоро, люба. У нього багато роботи.

Дівчинка насупилася. Вона знала, як тато працює. Коли він працював, від нього виходила енергія творення, а зараз від його зачинених дверей віяло холодом склепу. Світлана відчувала, що між батьками виросла невидима стіна, і ця стіна повільно розчавлювала їхній звичний затишний світ. Вона бачила, як Діана здригається від кожного шереху в коридорі, сподіваючись почути важкий крок чоловіка, і як гасне це світло в її очах, коли кроки виявлялися лише кроками прислуги. Світлана не йшла. Вона підійшла ближче і поклала свою маленьку долоньку на коліно матері. Діана відчула цей жест, але він відгукнувся в ній не звичною ніжністю, а гострим болем. Дивлячись на доньку, вона бачила в ній зменшену копію себе — ті ж риси, та ж порода; в ній не було нічого від нього, та й бути не могло, адже як цього, так і минулого разу Небеса обрали для неї іншого. Того, хто за їхніми піднесеними мірками ніс у собі ідеальний матеріал для створення фізичної оболонки її дитини. Не той, кого вона воліла й хотіла (в цьому випадку її бажання ніхто не брав до уваги), а той, хто мав розкішну ДНК. І усвідомлення того, що друга дитина теж нестиме в собі чужу, нехай і перероблену її тілом іскру, викликало у Діани напад задушливого сорому.

— Ти сумна, тому що тато на тебе сердиться? — пошепки запитала Світла, заглядаючи матері в обличчя.

Діана ковтнула клубок у горлі. Як пояснити п'ятирічній дитині, що тато сердиться не на неї, а на саму несправедливість світобудови? Що він замкнувся в лабораторії, намагаючись відмитися від почуття власного безсилля?

— Ні, сонечко. Тато просто... він шукає відповіді на важливі питання. Йди до себе, Вадим відвезе тебе завтра в садочок раніше.

Світла слухняно кивнула, але йдучи, вона обернулася. В її дитячому погляді промайнула холодна рішучість. Якщо тато ображає маму, значить, тато не правий. Тієї ночі маленька Світла вперше не стала проситися до батька в кабінет, а мовчки замкнулася у своїй дитячій, розділяючи з матір'ю цю гулку, крижану ізоляцію.

Але на сьомий день тиша луснула.

Дмитро увійшов до її покоїв пізно ввечері. Діана сиділа на краю ліжка в одній шовковій сорочці, і в напівтемряві її шкіра здавалася не просто блідою, а фосфоресціюючою. Він завмер у дверях, і його ніздрі хижо здригнулися. Повітря в кімнаті змінилося. Зник різкий звичний запах, який утворився від перебування двох людей. Це було щось інше. Тут усе так само пахло пахощами, орхідеями та жасмином, улюбленими парфумами дружини та її гелем для душу. І в усьому цьому з'явився новий, зовсім ні на що не схожий, але до болю знайомий запах. Той самий, який він відчув, коли багато років тому після довгої розлуки з нею побачив її помираючою. Тоді вона пахла точно так само: приторно-солодко, неприродно ніжно і нестерпно звабливо. І нехай зараз вона не помирала, а виглядала цілком здоровою, щось у ньому здригнулося. Тіло Діани здійснило чудо. Будучи ІзунЕль, вона не просто прийняла чужорідну ДНК — вона переплавила її в горнилі своєї божественної природи. Уся суть Артема була відфільтрована і викинута геть, залишена була лише чиста біологічна іскра. Діана більше не пахла собою, вона пахла теплом і чимось новим, первісним. Це був запах ферментів життя, що пробудили в Дмитрові не нефіліма, а чоловіка.

Дмитро зробив крок уперед, і його зіниці розширилися, майже повністю затопивши блідо-блакитну райдужку глибокою чорнотою. Внизу живота занило від різкого, майже болісного припливу бажання, якого він не відчував уже давно.

— Діано… — його голос, хрипкий від довгого мовчання, вібрував від неприхованої спраги.