Розділ 6. Частина 4. Обов'язок.

Вечір у маєтку Сапеги завжди був тихим, але сьогодні ця тиша здавалася натягнутою, як струна. Діана увійшла до кабінету чоловіка без стуку. Дмитро сидів за столом, оточений синім світінням моніторів; він щойно закінчив дзвінок щодо фонду і виглядав утомленим, але, як завжди, зібраним.

Він підвів очі на дружину, і в його погляді промайнула тінь інтересу. Він уже знав про «шоу» на поминках — Вадим доповідав усе до найдрібніших деталей.

— Твої родичі вміють вибирати друзів, Діано, — промовив Дмитро, відкидаючись на спинку крісла. — Вадим сказав, якийсь каменяр із бази ледь не змусив його їсти кутю під жарти про мою «ядерну валізку».

Діана підійшла ближче, зупинившись у колі світла від настільної лампи.

— Його звуть Артем, — спокійно сказала вона. — І він — не просто випадковий хлопець із бази, Дімо. - Сапега звузив очі. Він надто добре знав цей тон дружини. Коли вона називала його «Дімою», це означало або найвищий ступінь довіри, або початок великої гри. — Він — той самий обранець, якого я відчувала в особняку ще до від'їзду, — продовжувала Діана. — На його обличчі руна.

Дмитро повільно випрямився. Його прагматичний розум миттєво переключився з режиму «чоловік» у режим «стратег».

— Ти хочеш сказати, що вже знайшла — ідеального донора, так швидко? — голос Сапеги стишився до шепоту. — Той самий чистий біоматеріал, який нам потрібен для завершення твого боргу перед Небесами?

— Саме так. Але є проблема, — Діана підійшла до вікна, дивлячись на темний сад. — Його не можна просто схопити і затягнути в лабораторію. Його природа зрезонує на агресію, і матеріал буде зіпсований. Обранці небес не віддають свою іскру під тиском, вони повинні самі захотіти її віддати. Мені потрібно, щоб ти зустрівся з ним. Я вже запросила його, разом із Костею та Анею. Тобі потрібно продумати план із вилучення. Але це має виглядати... природньо. Ми повинні отримати доступ до його сімені так, щоб він не відчув загрози. І бажано нічого не пам'ятав.

— Ти хочеш, щоб я познайомився з ним? — Дмитра перекосило від огиди та ревнощів. — І ти хочеш, щоб я просто стояв осторонь і дивився, як цей «сонячний хлопчик» розгулює моїм будинком? — Дмитро різко підвівся, і крісло жалібно скрипнуло. — Я розумію цінність його ДНК. Але ти просиш мене сидіти за одним столом із людиною, яка... яка, за твоїми ж словами, випромінює світло, здатне пробити твою броню. Ти хочеш, щоб я... правитель цієї країни, дивився в очі людині, яка...

— Яка має дати фізичну оболонку твоїй другій дитині? Так, — Діана підійшла до нього впритул, змушуючи його дивитися на себе. — Ти повинен знати його в обличчя. Ти повинен відчути його енергію, щоб твій план із «вилучення» пройшов для нього непомітно. І не тільки для нього. Ніхто не повинен знати про те, що я народжу від іншого. Ти обіцяв бути цій дитині таким самим батьком, як Світлані. Почни виконувати обіцянку зараз — захисти це таїнство і мене своєю присутністю. Продумай, як це зробити, не зруйнувавши нашу ідилію.

Дмитро встав, підійшов до неї і торкнувся її плеча. Він відчував упевненість, що виходила від неї. Дмитро усміхнувся, і в цій усмішці було більше болю, ніж іронії.

— Добре. Як скажеш, — кивнув Дмитро, погоджуючись, але його голос видавав небажання приймати її план. — Подивимося, що у нас вийде.

— Ти повинен побачити його, Дімо, — твердо повторила Діана чоловікові, ніби закріплюючи в його мозку насаджену йому ідею. — Він каменяр на будівельній базі, людина, звикла працювати зі звичайними людьми і першородною матерією. Він не знає, хто він, і не знає, хто ми. Для нього це просто обід у багатих друзів.

Приїзд родичів на старій «Ниві», що деренчала, до парадного входу особняка Сапеги виглядав як виклик самій гравітації. Костя, виходячи з машини, перелякано поправляв комір єдиного пристойного піджака, а його дружина Аня вчепилася в сумочку так, ніби очікувала нападу невидимих снайперів.

Але Артем… Артем вибрався з салону з таким виглядом, ніби приїхав оцінювати нерухомість перед купівлею. Він сплюнув на ідеально викладену плитку (суто за звичкою, не зі зла), окинув поглядом футуристичний фасад і голосно, на весь двір, видав:

— Ну і наворотили! Костяне, глянь, тут же один тільки мармур коштує як бюджет нашого району за п'ять років. А сенс? Холодно ж, як у морзі.

Дмитро, всупереч очікуванням, вирішив перетворити цей візит на пишний прийом. Він розпорядився накрити стіл у великій їдальні, де під кришталевими люстрами золото приборів буквально засліплюло. Сапега грав роль привітного господаря з лякаючою майстерністю, хоча Діана відчувала, як усередині нього все клекоче від ревнощів та огиди.

Перші дві години пройшли під знаком «веселого хаосу». Артем не просто не замовкав — він поводився так, ніби саме він тут головний.

— Костяне, ти глянь на ці стелі! — реготав Артем, безпардонно відсуваючи вбік тарілку з фуа-гра і розливаючи по глибоких мисках наваристу юшку, яку він змусив кухарів зварити зі своєї риби. — Тут же луна до завтрашнього ранку гулятиме. Якщо вночі в туалет підеш — увесь дім дізнається! Діано, у тебе чоловік що, глухий, раз йому такі акустичні зали подавай? Чи він любить слухати, як слуги в підвалі шепочуться?

Дмитро підтримував атмосферу з крижаною витонченістю. Він багато жартував, охоче підливав гостям холодну горілку і навіть пригубив ту каламутну домашню настоянку, яку Артем привіз як «алаверди» у пластиковій пляшці.