Розділ 6. Частина 2. Сільські плітки.

Жовтень цього року став точкою неповернення. Поки Діана, оточена стерильною тишею і мірним писком приладів, повільно поверталася з небуття, Дмитро Сапега вже не належав собі. Його очі, в яких тепер назавжди застиг холодний блиск, бачили не лише стіни спальні, а й усю країну — як величезний зяючий пролом, який потрібно було закрити сталлю і волею.

Він розумів: Діана дивом вижила, але світ навколо неї залишився слабким, гнилим і небезпечним. Щоб захистити її, йому замало було бути чоловіком. Йому потрібно було стати Богом-Архітектором, що перекроює реальність під свої потреби.

Трансформація почалася з гуркоту армійських чобіт, який відгукнувся луною у найвищих кабінетах. Дмитро запровадив закон, що змусив стару еліту захлинутися від обурення: три роки обов'язкової військової служби. Без винятків.

Одного ранку сини міністрів, нафтових магнатів і суддів опинилися в тих самих холодних казармах, що й хлопці з вимираючих сіл. Дмитро особисто зірвав глянець недоторканності з політиків:

— Якщо ви не готові проливати кров за цю землю, ви не маєте права нею керувати.

Той, хто намагався купити свободу або втекти, позбавлявся громадянства протягом доби. Це було цивільне самогубство — людина миттєво ставала тінню, позбавленою прав на майно, банківські рахунки та саме життя в цій країні.

Але це не була армія рабів. Дмитро вливав у військову машину незліченні багатства свого холдингу, перетворюючи службу на мистецтво. За три роки з юнаків виковували універсальних солдатів, здатних вижити в крижаній пустелі та битися в пеклі. Вони виходили з навчальних центрів атлетами з ясним поглядом, знаючими ціну честі. Для тих же, чия віра не дозволяла брати до рук зброю, Дмитро відкрив інші двері. Релігійність не висміювалася — вона поважалася. Сотні тисяч чоловіків у будівельних батальйонах і медичних корпусах зводили міста і вчилися рятувати життя, не порушуючи присяги Богу, але залишаючись відданими Сапезі.

Дмитро будував фортецю, але стіни цієї фортеці були викладені з добробуту. Поки в решті світу вирували кризи, тут, під захистом Нефіліма, почалося економічне диво. По всій країні задихали заводи-гіганти. Дмитро вкладав гроші в реальний сектор: від високотехнологічних лабораторій, де медицина виходила на рівень, недоступний іншому людству, до колосальних агропромислових комплексів. Навіть у найбільш глухих селах, де раніше доживали віку старі люди, тепер вирувало життя. Ідеальні дороги прорізали ліси, у кожному маленькому селі виблискували склом сучасні клініки та школи, де освіта стала зразком для наслідування. Високі зарплати та крихітні податки зробили цю землю магнітом для найкращих розумів планети. Цілі сім'ї з Європи та Азії, втомлені від злиднів і хаосу, переїжджали сюди. Вони бачили країну, яка приймала їх як рідних, давала доступне житло і впевненість у завтрашньому дні. Держава перетворювалася на величного ангела — ситого, задоволеного і смертельно небезпечного для ворогів.

Але найбільш привілейованою кастою стали сім'ї тих, хто пішов до армії. Дмитро створив соціальний рай для жінок і дітей своїх солдатів.

— Мій солдат має думати лише про приціл, а не про те, чим нагодувати дитину, — кинув він одного разу на раді міністрів.

Сім'ї військовослужбовців забули, що таке рахунки за світло чи воду. Вони отримували виплати, що дозволяли ні в чому не відмовляти собі, їхні діти без черги йшли до найкращих садочків, а будь-яка юридична чи медична допомога була для них безкоштовною і миттєвою. Країна не просто змінювалася — вона перевтілювалася в щось неймовірне, набуваючи рис живого, дихаючого колоса. На безкрайніх просторах, де десятиліттями зяяли порожнечі занедбаних промзон, тепер один за одним піднімалися футуристичні заводи-гіганти. Дмитро вливав у них не просто капітали, а саму свою непохитну волю. Прямо на очах запускалися лінії з виробництва важких комбайнів і найтоншої мікроелектроніки, створюючи фундамент економіки, в якій податки неухильно знижувалися, а зарплати зростали, змушуючи людей почуватися справжніми господарями своєї долі. Але найдивовижніше диво розгорталося в глибинці. Тіні забутих богом сіл поступово розсіювалися. Тепер навіть до найвіддаленіших селищ, загублених серед лісів, тяглися стрічки дзеркально гладких доріг. Над чепурними будинками починав пульсувати невидимий сигнал швидкісного інтернету, а в центрах селищ зводилися сяючі склом клініки. Життя не просто теплилося — воно поверталося туди, сповнене гідності, змушуючи людей забувати про втечу до столиць.

Країна крок за кроком перетворювалася на сліпучий магніт. З усіх куточків планети сюди стікалися сім'ї, що тікали від хаосу та злиднів. Вони ставали новими клітинами цього величезного організму, привозячи свої таланти та руки в обмін на безпеку. Міста росли вгору, повільно перетворюючись на вертикальні сади. Хмарочоси, поступово одягаючись у соковиту зелень, пронизували хмари, а внизу, в тіні нових парків, з кожним днем все дзвінкіше розливався дитячий сміх. Народжуваність неухильно йшла вгору: люди переставали боятися завтрашнього дня, бачачи, як смерть відступає перед міццю споруджуваних госпіталів. Народ занурювався у стан ситого, діяльного спокою. Люди щиро починали обожнювати Сапегу, бачачи в кожній новій цеглині його особисту турботу. Вони вчилися жити під затінком його невидимих крил, зовсім не підозрюючи, що вся ця велич — і ця міцніюча економіка, і ці мільйони бійців, що проходять підготовку, — ставало лише частинами колосальної охоронної системи, що ювелірно налагоджувалася. Величезним, зростаючим живим щитом, який вибудовувався заради того, щоб у глибині маєтку Діана могла просто заплющувати очі й не відчувати дихання ворога.