Розділ 6. Частина 1. Страх в обладунках фанатизму.

Жовтень увірвався у вікна маєтку Сапеги не золотом листя, а запахом стерильної чистоти та промислового озону. Для Діани час перетворився на густий сірий кисіль. Перші десять днів після того, як згасло сліпуче світло ІзунЕль, вона не існувала для цього світу. Її свідомість завмерла в точці абсолютного нуля, десь між небуттям і поверненням. Тільки коли Дмитро, знемагаючи від власного безсилля, забрав через ритуальну близькість останні спалахи агресивної Благодаті, її тіло нарешті перестало вигинатися в судомах. Вона впала в глибокий, важкий сон, більше схожий на забуття.

Два місяці — жовтень і нескінченно довгий, дощовий листопад — Діана була тінню, прикутою до ліжка. Це не було звичайним виснаженням. Божественна енергія, що пройшла крізь неї, залишила по собі випалену пустелю. Лікарі, привезені Дмитром із закритих секторів, які склали клятву мовчання, лише розводили руками. За всіма медичними показниками її внутрішні органи були перетворені на кашу: легені, серце, печінка — все було пошкоджено на молекулярному рівні тим самим «рідким світлом», якого не знала земна фізика. Діана жила лише тому, що ІзунЕль, яка зачаїлася в глибині її ДНК під новими печатями Дмитра, не дозволяла цій тендітній оболонці остаточно розсипатися. Богиня всередині неї плела нові судини замість спалених, латала тканини й змушувала кров текти венами всупереч законам біології.

Будинок змінився. Колишня тиша затишного сімейного гнізда змінилася мірним гулом медичних апаратів і тихими кроками численного персоналу. Єва Петрівна, змінивши кухонний фартух на суворий костюм домоправительки, тепер залізною рукою керувала цим механізмом. Її обличчя змарніло, але в очах горіла рішучість зберегти порядок. Вона більше не стояла біля плити — тепер під її керівництвом працював цілий штат кухарів, які готували спеціальні поживні суміші для Діани. Покоївки беззвучно ковзали коридорами, підтримуючи ідеальний порядок, а біля дверей спальні цілодобово чергував медичний пост.

Неля Євгенівна стала для маленької Світлани єдиним оплотом звичного світу. Статус головної няні ліг на її плечі важким тягарем відповідальності. Вона переїхала до дитячої кімнати, де їй допомагав штат асистенток, адже Дмитро вимагав, щоб за донькою стежили в чотири ока. Щоранку Неля підводила дівчинку до дверей материнської спальні, але всередину не пускала — Діана виглядала занадто лякаюче: бліда, майже прозора шкіра, обплутана тонкими дротами датчиків.

Дмитро проводив у спальні дружини кожну вільну хвилину. Він сидів у глибокому кріслі, спостерігаючи за мерехтінням приладів, і в ці години його обличчя перетворювалося на обсидіанову маску. Він бачив, як вона намагається вдихнути, як сіпаються її повіки уві сні. Листопадовий дощ стукав по склу, а він стискав її безвільну руку, передаючи їй частинки свого тепла, своєї нефілімської витривалості.

Грудень приніс перші справжні морози. Скло вікон вкрилося химерними візерунками, які Діана вперше змогла розгледіти, коли її свідомість остаточно прояснилася. Це сталося в середині місяця. Ранок був сліпучо-білим від снігу. Діана розплющила очі й не відчула тієї важкості в грудях, що мучила її тижнями. Вона повільно, долаючи опір затерплих м'язів, уперлася ліктями в подушки. Тіло відгукнулося тупим болем, але воно слухалося.

— Діано? — голос Дмитра, що дрімав у кріслі, прозвучав хрипко.

— Я хочу... встати, — прошепотіла вона. Голос був чужим, надтріснутим, але в ньому була воля.

Дмитро не став сперечатися, хоча кожен його нерв кричав про те, щоб укласти її назад. Він від'єднав датчики, допоміг їй спустити ноги з ліжка. Коли її босі ступні торкнулися холодної підлоги, Діана здригнулася. Вона почувалася новонародженим оленятком — кістки здавалися крихким кришталем, а голова паморочилася від надлишку кисню.

Вона зробила один крок. Потім другий, вчепившись у сталеве передпліччя чоловіка. Її серце, відновлене божественним полум'ям, забилося сильно й рівно. На третій місяць після локального кінця світу вона знову стояла на ногах. У вікні відбивалося сонце, і Діана бачила в склі своє відображення: схудла, з величезними очима, але жива.

Внизу, в холі, Неля Євгенівна якраз одягала Світлану на прогулянку. Життя в будинку, що перестало бути приватним і перетворилося на роботу величезного апарату безпеки, нарешті знайшло свій центр. Господиня повернулася.

Кожен крок кімнатою давався їй ціною величезних зусиль, але Діана вперто йшла, відчуваючи, як усередині неї прокидається життя. Це не було колишнім здоров'ям — це була складна, гібридна регенерація. Благодать Хірусин більше не випалювала її, вона застигла всередині, немов арматура в бетоні, надаючи крихким людським кісткам неприродної міцності.

Вона підійшла до вікна і притиснула долоню до скла. Холодний візерунок інею миттєво почав підтавати під її пальцями, перетворюючись на краплі чистої води. Дмитро стояв за її спиною, не торкаючись, але готовий підхопити в будь-яку секунду. Його тінь накривала її, як щит.

— Скільки їх тепер, Дімо? — тихо запитала вона, кивнувши на сад, де між засніженими кущами чітко виднілися постаті в темній тактичній формі.

— Рівно стільки, скільки потрібно, щоб жодна тінь не прослизнула до цього будинку, — відповів він, і в його голосі вона почула той самий брязкіт металу, який налякав її в маренні. — Тепер це не просто охорона. Це «Периметр». Вони віддані не державі й не закону. Вони віддані родині.

Діана обернулася. Вона побачила його руки — шрами від хімічних опіків, які він отримав, рятуючи її, вже затягнулися, залишивши на шкірі дивний перламутровий блиск. Його крила, приховані під одягом, здавалося, заповнювали весь простір кімнати, давлячи своєю невидимою масою. Він дійсно став іншим. У ньому більше не залишилося того бізнесмена, який шукав вигоду; залишився тільки страж, готовий спалити світ заради її спокою.