Розділ 5. Частина 6. Гнів Небес.

Дмитро стрімко покинув лабораторію, і відлуння його важких кроків ще довго вібрувало в повітрі, змішуючись із гулом активованих кристалів. Кожна мить зволікання коштувала Діані частини її душі. Через їхній ментальний зв'язок він відчував, як її свідомість буквально перемелює чорна агонія «Первістків» — тих самих створінь, що почали прориватися на півдні.

На злітному майданчику особняка, оповитий вихром пилу, вже прогрівав двигуни важкий бойовий вертоліт «Алігатор», модифікований інженерами Сапеги. Дмитро застрибнув у кабіну, на ходу відкидаючи вбік непотрібний тепер планшет і активуючи пряму систему зв'язку з президентським штабом.

— Говорить Сапега. Виведіть мене на канал «Зеро», — прогарчав він у гарнітуру, поки вертоліт свічкою йшов у свинцеве небо. — Час дипломатії вичерпано. Або ви даєте мені небо, або завтра вам не буде над чим панувати.

У цей же час у глибокому бункері під столицею панував хаос. На гігантському панорамному екрані, що займав усю стіну операційної зали, в режимі реального часу змінювалися теплові та супутникові карти секторів №4 та №5. Президент стояв біля самого екрана, до болю стискаючи пальцями край пульта. Він бачив щось неможливе, що не піддавалося жодній військовій логіці. Цілі танкові колони сусіда раптово завмирали. Супутникове збільшення показувало, як солдати в паніці виходили з люків, зривали з себе каски і падали на коліна, закриваючи обличчя руками.

— Що це? Застосували якийсь психотропний газ? — Президент обернувся до генералів. — Сапега розпорошив над ними галюциногени?

Раптово картинка пішла перешкодами. З-під землі, просто посеред застиглих колон, почали вириватися чорні пульсуючі плями. Це не були вибухи. Це були якісь... органічні структури. Величезні, безформні, вони здавалися провалами в самій матерії. Вони не фіксувалися звичайними тепловізорами як живі об'єкти, але їхня присутність викликала найпотужніші електромагнітні імпульси, які буквально випалювали електроніку супутників.

— Пане Президенте! — голос радника зірвався на крик. — Сапега не знищив армію. Він їх... він їх паралізував. Послухайте перехоплення!

Зал наповнився багатоголоссям радіоефіру. Тисячі переляканих голосів кричали про одне й те саме:

— Ми нічого не пам'ятаємо! Командири з'їхали з глузду! З-під землі лізуть якісь чорні пухлини! Вони жеруть метал! Нам потрібна допомога!

— Ці солдати були немов у трансі, — продовжував радник, витираючи піт з чола. — Їхні генерали використали на них якийсь масовий гіпноз або нейронне придушення. А тепер на них напали ці... непізнані біологічні об'єкти. Схоже на мутацію або секретну біологічну зброю. Сусідні частини в шоці, вони масово виходять на зв'язок і просять про допомогу. Ті, хто зберіг розум, розвертають гармати проти цих чорних... шпилів.

Президент повільно стиснув кулаки. Марево в очах його власного оточення — та дивна апатія і загальмованість, яку він списував на стрес останніх днів — почала розсіюватися під впливом сріблястого дзвону, що долинав до столиці. Він не знав, що це магія. Для нього це було як раптове прозріння після важкого наркозу. Глава держави подивився на своїх генералів. Він зрозумів: Сапега якимось чином нейтралізував «гіпноз» супротивника, але зіткнувся з чимось значно небезпечнішим — невідомим ворогом, який не знає кордонів і мандатів.

— З'єднайте мене з ним, — наказав Президент.

За секунду в динаміках пролунав голос Дмитра, що перекривав ревіння гвинтів:

— Пане Президенте, я на підльоті. Ваші солдати на кордоні стоять під прицілом істот, яких ви не знайдете в підручнику з біології. Якщо ви зараз не віддасте наказ, їх зжеруть.

Президент глибоко зітхнув. Його голос, що транслювався тепер по всіх військових каналах країни, був жорстким і рішучим.

— Передати наказ по всіх частотах. Усім частинам регулярної армії в зоні конфлікту: негайно перейти під оперативне командування Дмитра Сапеги. Режим максимального сприяння. Будь-хто, хто відкриє вогонь по його людях — зрадник. — Він на мить замовк, дивлячись на лякаючі чорні тіні на екрані. — Ми не воюємо з сусідом. Ми захищаємо державу від... невідомої біологічної загрози. Дмитре... робіть, що мусите. Знищте цю заразу.

Дмитро в кабіні вертольота коротко кивнув. На приладовій панелі засвітилися зелені точки — радари фіксували, як підрозділи ППО та артилерії регулярної армії розгортаються фронтом на південь, готові підтримати його атаку.

— Прийнято. Починаємо операцію із зачистки.

Вертоліт Дмитра завис над сектором №4, де з розломів в асфальті виривалися «Первістки». Це були панцерні згустки плоті й темряви заввишки з триповерховий будинок. Вони не мали форми, лише нескінченну кількість кістлявих відростків, які трощили техніку і поглинали світло. Дмитро не став чекати приземлення. Він вистрибнув із відкритого люка з висоти двадцяти метрів. У падінні його тіло огорнуло золоте сяйво, а за спиною на мить розкрилися примарні крила, що обпалювали. Він приземлився точно перед найближчою тварюкою, і земля під його ногами пішла тріщинами. У його руці спалахнув клинок — сталевий, витканий із концентрованого ангельського гніву.

— Назад, у безодню! — прогарчав він, завдаючи першого удару.

Бій був за межею людського сприйняття. Дмитро рухався як золота блискавка, відсікаючи кінцівки «Первістка». Тварюка ревла, вивергаючи чорну жовч, яка плавила метал покинутих танків. Дмитро відчував, як за його спиною шикуються солдати — ті самі, яких Діана щойно «пробудила». Його крила були не лише фізичним, а й візуальним щитом, усі його дії були приховані від очей звичайних людей, для них він був лише людиною, що безстрашно кинулася на чудовисько. І тільки такі ж напівкровки, як сам Дмитро, розуміли, що відбувається насправді. Солдати піднімали автомати, спрямовуючи їх уже не в нефілімів, а в поріддя Пекла.