Розділ 5. Частина 5. Третя сторона.

Його шлях пролягав у звичайний спальний район, до багатоповерхівки зі скла та бетону, де в одній із квартир жила жінка, що значилася в його списку як одна з відомих йому відьом. Марфа — у звичайному житті Маргарита Миколаївна — працювала завідувачкою в місцевій аптеці. Коли Дмитро увійшов до торгового залу, вона якраз консультувала літню жінку щодо тиску. Маргарита виглядала цілком звичайно: акуратна зачіска, білий халат, уважний погляд. Єдине, що виділяло її для очей нефіліма, — це те, як навколо неї вібрувало повітря, немов наповнене невидимою силою самої землі. Вона мигцем глянула на Дмитра і, не змінюючись в обличчі, закінчила розмову з клієнткою.

— Ого, які люди, — відгукнулася віщунка, коли останній відвідувач залишив її прилавок, округливши очі й оглядаючи нефіліма з ніг до голови. — Або точніше сказати — напівлюди. Яким вітром, пане Королю?

Дмитро ледь помітно смикнув кутиком рота — це була чи то усмішка, чи то визнання її зухвалості. Переконавшись у тому, що остання клієнтка вийшла з аптеки, він прикрив двері, повернувши табличку на «Зачинено».

— Королі нині не в моді, Маргарито, — негласно відповів він, знімаючи рукавички. — Ти ж знаєш, я волію називати себе кризовим менеджером. Хоча сьогодні ситуація така, що навіть моїм ресурсам потрібен... специфічний важіль.

— Ми живемо серед людей, Дмитре. Ми печемо хліб, лікуємо дітей, будуємо будинки. І ви, нефіліми, завжди дивилися на нас як на генетичне сміття. Чому ми маємо допомагати вам зараз?

— Не мені. Моїй дружині. Вона — Донька Творця, — Дмитро подивився їй прямо в очі. — І вона розуміє цінність вашої крові більше, ніж будь-хто. Особисто їй ви ніколи не заважали. Їй потрібна ваша допомога. Якщо Пекло перейде кордон, ти сама розумієш, що тут не залишиться нічого з того, до чого звикла і що так полюбила. Навіть тобі доведеться тікати, підібгавши хвоста. Буде тільки випалена порожнеча. Ви — частина цієї держави, цієї ділянки землі, і ця земля зараз під загрозою.

Маргарита Миколаївна неспішно зняла окуляри, акуратно поклала їх на футляр і сперлася ліктями на скляний прилавок. В її погляді не було страху, лише колюча цікавість, властива людям, які чують голос матінки-природи.

— Специфічний важіль? — вона хмикнула, поправляючи сиве пасмо, що вибилося. — Ти прийшов просити «милиці» для своїх ангельських технологій, Сапего? Я відчуваю запах гару з півдня. Твої хвалені кордони тріщать, а кристали твоєї дівчинки б'ються, як дешеве скло під молотом Безодні. Земля гуде, Дмитре. Вона ворочається від болю, і ми, ті, хто до неї прив'язаний, не спимо вже другу ніч.

— Значить, ти розумієш, що зволікати не можна, — Дмитро зробив крок уперед, і повітря в приміщенні стало щільним, зарядженим озоном. — Мені потрібно, щоб ти допомогла моїй дружині переналаштувати наші щити на бойову зброю проти бісів. Через певні обставини вона не пам'ятає, як це провернути.

Маргарита Миколаївна завмерла, і на її обличчі відобразилося щире здивування, яке швидко змінилося розуміючою, майже гіркою усмішкою. Вона повільно випрямилася, і в тиші аптеки стало чути, як гудуть люмінесцентні лампи, підлаштовуючись під рваний ритм її енергії.

— Не пам'ятає? — перепитала вона, і в її голосі брязнув метал. — Ти хочеш сказати, що чиста іскра Творця — забула, як запалювати каральне полум'я? Як це іронічно, Дмитре. Ви так довго намагалися стати «цивілізованими», так старанно втискували свою міць у формули та графіки, що в підсумку ваша душа сама стерла все, що не вписується в моральний кодекс сучасної людини. - Вона вийшла з-за прилавку, і її кроки відгукнулися дивною луною, ніби вона йшла не по кахлю, а по гранітній плиті. — Вона не забула, Сапего. Вона просто зачинила ці двері. Тому що бойова форма — це не про математику. Це про первісний гнів. Про ту саму силу, якою володіли ми до того, як ви принесли свої небесні порядки. Щоб убити демона, потрібно перестати бути просто «світлом». Потрібно стати мечем, який не боїться забруднитися в чорній крові. - Маргарита підійшла до вікна і засмикнула жалюзі, відсікаючи аптеку від ранкового сонця. — Твоя дружина намагається знайти формулу, але їй не вистачає фундаменту. Вона будує замок у хмарах, а я повинна дати їй землю, щоб цей замок не впав при першому ж ударі. Я допоможу їй «згадати». Але врахуй: коли замок на її пам'яті зірве моїм заземленням, вона може побачити те, до чого ви обоє не готові. Ви, нефіліми, боїтеся своєї люті більше, ніж самого Пекла.

— Мені не потрібно, щоб вона згадувала, — відповів Дмитро. — Я прошу тебе і твоїх соратників зробити це за неї. Небо пильно стежить за кожним її кроком. Якщо вона знову впустить у свою душу Гнів і почне влазити в ці бойові нетрі, її по голівці не погладять. Нам минулого разу вистачило від її Старшого Братика. Я не допущу, щоб вона знову потрапила під трибунал Світла.

Дмитро підійшов до прилавку впритул, дивлячись відьмі прямо в очі. Маргарита Миколаївна примружилася, і в глибині її зіниць запалали бурштинові іскри.

— Хочеш використати її світло, але надати йому форми нашими руками? — вона хрипко розсміялася. — Розумно, Королю. Ти хочеш побудувати гільйотину з ангельського шовку, а нас кличеш бути катами, щоб кров Безодні не заплямувала її білу сукню. Ти хочеш, щоб ми наклали свої «земні ключі» на її ідеальні сфери і змусили їх випалювати Пекло без її прямої участі.

— Саме так, — Дмитро кивнув. — Ви станете тим фільтром, який перетворить її Благодать на каральну частоту. Для Сил Вищих це виглядатиме як людське чаклунство, до якого Діана не має відношення. Вона дала матеріал — ви дасте лють.