Розділ 5. Частина 4. Перші зіткнення.

Дмитро подивився на горизонт, де чорні стовпи диму отруювали липневе небо.

— Ми не просто захищатимемося, — прошепотів він, і його невидимі крила на мить проявилися в повітрі сірими тінями. — Ми спалимо їхні шпилі до того, як вони встигнуть договорити своє Слово. - Дмитро стояв на краю вертолітного майданчика, дивлячись у бік півдня. Слова старого про чорні шпилі пекли його зсередини дужче, ніж липневе сонце. Він розумів: якщо ці антени транслюють сигнал Пекла, то звичайна оборона — лише питання часу. Рано чи пізно «Шепіт» знайде лазівку, або кількість «ляльок» на кордоні стане критичною. — Підготувати спецзагін «Тінь», — скомандував Дмитро, не повертаючись до офіцера. — Три штурмові групи нефілімів, думаю, вистачить. Повне бойове спорядження, пригнічувачі волі та посилені кварцові обереги, які передала Діана.

— Пане Сапега, ви особисто очолите операцію? — у голосі командира прозвучала тривога. — Це територія Горомова. Офіційно це внутрішньодержавній інцидент, міжусобна війна. Причому із втручанням сусідньої держави. Тхне міждержавним конфліктом.

— Офіційно там миротворча місія, — Дмитро обернувся, і його погляд був подібний до леза. — Але якщо там зводять вівтарі для адорації, закони людей перестають діяти. Я не збираюся чекати, поки вони добудують свою мережу. Ми завдамо точкового удару по найближчому вузлу в прикордонному порту.

Поки спецзагін готувався до вильоту, Дмитро зайшов у намет оперативного штабу. На величезному голографічному екрані пульсувала карта захоплених територій Громова.

— Бачите ці перешкоди? — технік-нефілім указав на сірі зони, де сигнал із супутників просто зникав. — Шпилі створюють «мертві поля». У центрі цього сектора, прямо на набережній, вони встановили найпотужнішу вишку. Вона працює як ретранслятор для всього узбережжя.

Дмитро торкнувся рукою голограми порту. — Ми зайдемо з боку затоки. Низька висота, режим радіомовчання. Наше завдання — не вступати в затяжний бій із «миротворцями». Нам потрібно доставити «Тишу» до підніжжя шпиля.

Він дістав кейс, у якому лежав особливий кристал — найбільший, який Діана заряджала останнім. Він не просто світився, він вібрував, відгукуючись на гнів Дмитра. Це була «бомба Рівноваги», здатна випалити будь-який пекельний сигнал у радіусі кілометра.

Через сорок хвилин три чорні вертольоти, практично невидимі на тлі грозового неба, ковзали над самою водою затоки. Дмитро сидів біля відкритого люка, стискаючи в руці кристал Діани.

Коли вони досягли порту, перед ними постала моторошна картина. Місто не було зруйноване бомбами — воно було зруйноване божевіллям. На набережній, під тим самим чорним шпилем, сотні людей стояли нерухомо, задерши голови вгору. Вони не рухалися, не говорили — вони просто вбирали гул, що виходив від зловісної конструкції.

— Бачу ціль, — пролунав голос пілота в навушниках. — На шпилі встановлені випромінювачі. Захисний периметр… почекайте… це не солдати.

Дмитро придивився. Навколо шпиля стояли «миротворці», але їхні рухи були синхронними, механічними. Коли вертольоти з'явилися над причалом, сотні голів «ляльок» на площі одночасно повернулися в бік неба. Це виглядало як рух єдиного, багатоокого організму.

— Висадка! — скомандував Дмитро, першим стрибаючи з люка з висоти десяти метрів.

Його невидимі крила розкрилися сірою тінню, пом'якшуючи падіння. Він приземлився в центрі площі, і тієї ж секунди кварцовий амулет на його грудях спалахнув застережним сріблом. Повітря навколо шпиля було настільки щільним від пекельних еманацій, що дихати було боляче.

— До шпиля! — крикнув він своїм бійцям. — Не дайте їм наблизитися!

«Ляльки» у формі миротворців кинулися в атаку. У їхніх очах не було страху чи люті — тільки порожнеча і наказ господаря. Нефіліми спецзагону працювали чітко, використовуючи силові розряди, щоб збивати нападників із ніг, намагаючись не вбивати тих, хто ще міг бути людиною.

Дмитро пробивався до основи шпиля. Чорний метал конструкції пульсував, видаючи низький стогін, що зводив із розуму. Він відчував, як Пекло намагається пробитися крізь його щити, шепочучи про безглуздість його боротьби.

— Замовкни, — прочавив Дмитро, скидаючи руку з кристалом Діани.

Він із силою ввігнав заряджену сферу в панель управління біля основи вишки.

Сталася мить абсолютної, дзвінкої тиші. А потім сліпучий спалах сріблястого світла розірвав сутінки порту. Кристал Діани вступив у резонанс із чорним металом, і шпиль почав руйнуватися зсередини. По його поверхні побігли тріщини, з яких виривалося чисте світло Благодаті, спалюючи пекельну начинку ретранслятора.

Люди на площі почали падати, немов у них підрізали нитки. Гул припинився.

Дмитро стояв серед уламків, важко дихаючи. Він бачив, як «ляльки» застигають, втрачаючи свою моторошну синхронність. Але на горизонті, з боку сусідньої держави, вже піднімалися в повітря десятки вогнів — офіційна армія сусіда йшла захищати свої «миротворчі» об'єкти.

— Йдемо! — скомандував Дмитро. — Ми засліпили їх у цьому секторі. Але це тільки одна антена із сотень.

Він застрибнув у вертоліт, що завис, дивлячись, як повалений шпиль догорає на тлі порту. Перша рана Пеклу була завдана, але тепер це була відкрита війна.

До заходу сонця, коли небо над кордоном забарвилося в тривожний криваво-рудий колір, з боку земель Громова з'явилася величезна колона. Це була ідеальна пастка Пекла. Попереду, під дулами автоматів, ішли сотні заручників — людей похилого віку, жінок і дітей. Їх використовували як живий щит, прикриваючи просування штурмових груп.