Розділ 5. Частина 2. Пекло не спить.

Удень, до того як сісти за стіл, Діана спробувала зайнятися з дочкою тим, що любила понад усе — книгами.

— Дивись, сонечко, це літера «А», — Діана терпляче вказувала пальцем на гарний шрифт у букварі. — З неї починається слово «Абрикос». Пам'ятаєш, ми їх їли в саду?

Маленька Світланка, так схожа на матір, зосереджено хмурила брівки, дивлячись на сторінку. Вона дуже старалася, але літери для неї залишалися лише нудними чорними закарлючками на тлі яскравих картинок. Через п'ять хвилин дівчинка вже совалася на стільці, а через десять — почала захоплено розглядати порошинки, що танцювали в промені світла.

Діана зітхнула, відчуваючи легкий укол безпорадності. Їй, здатній за секунди зламати найскладніший код або прочитати стародавні руни «Гнізда», було неймовірно важко пояснити трирічній дитині різницю між «Б» та «В».

— Добре, здаюся, я поганий вчитель, — прошепотіла вона, коли до кімнати увійшла Ольга Матвіївна.

— Ти просто занадто серйозна, Діано, — усміхнулася та, витираючи руки об фартух. — Дай-но я спробую.

Бабуся присіла поруч із внучкою. Вона не стала називати літери. Вона почала розповідати казку, де кожна літера була живою істотою зі своїм характером. «А» — була воротами в казковий ліс, а «О» — круглим колесом, яке котилося доріжкою. Світлана завмерла, відкривши рот. Через п'ятнадцять хвилин вона вже радісно тицяла пальчиком у сторінку, безпомилково впізнаючи «своїх» героїв.

Дмитро увійшов до оранжереї на заході сонця. Скинувши піджак на плетене крісло, він підійшов до дружини. Гул його невидимої сили змусив листя папороті ледь помітно затремтіти.

— Знову воюєш з орхідеями? — усміхнувся він, обіймаючи її зі спини. Його долоні, звиклі стискати горло ворогам і підписувати багатомільярдні контракти, тепер були ніжнішими за шовк.

Діана обернулася. В її погляді не було паніки — тільки нескінченна глибина.

— Капризують. Зовсім як твої старійшини в раді, — вона зі сміхом притиснулася к його грудей, відчуваючи тепло його тіла. — Все не зрозумію, куди їх поставити, все їм не подобається. Як минув день у світі людей?

— Світ людей — мурашник у порядку, — він поцілував її у скроню, вдихаючи запах волосся. — Цей механізм працює тільки тому, що я можу повернутися сюди, в його центрі стоїш ти. Втомився, — Дмитро притиснувся всім тілом до її спини, втомлено заплющивши очі.

Діана завмерла, дозволяючи йому перенести частину своєї ваги на неї. Вона відчувала, як під тканиною його сорочки перекочується напруга — не фізична, а та сама, незрима, яка накопичується у нефіліма після дня, проведеного серед людської брехні та амбіцій.

— Ти занадто багато на себе береш, Дімо, — тихо сказала вона, накриваючи його долоні своїми. — Навіть якщо ти Король, ти не зобов'язаний крутити земну вісь поодинці.

— Сьогодні довелося, — глухо відгукнувся він, не розплющуючи очей. — Столиця знову намагається грати в ігри. Вони бачать цифри, бачать заводи, але не розуміють, хто за цим стоїть. Думають, що якщо натиснуть на порти, я стану поступливішим. Наївні.

Він видихнув, і Діана відчула, як гул його сили в оранжереї став тихішим, м'якшим. Повітря навколо них немов очистилося від електрики.

— Знаєш, — Дмитро трохи повернув голову, торкаючись щокою її плеча, — там я іноді ловлю себе на думці, що мені хочеться просто стерти їх усіх з лиця землі одним рухом крила. — Дмитро знову важко зітхнув. — Їхня дріб'язковість, їхня жадібність… зводять з розуму. Але потім я згадую, що ти чекаєш на мене тут, і це мене зупиняє.

Діана розвернулася в його руках, змушуючи його розплющити очі. Вона ласкаво торкнулася його обличчя, окреслюючи пальцями лінію щелепи, яка за день стала немов гострішою.

— Це і є твоя ціна за те, що ти став мостом, — серйозно промовила вона. — Як кажуть у народі, у медалі два боки. Чим більше сили я тобі даю, тим більше відповідальності вішає на тебе небо.

Він подивився на неї — довгим, важким поглядом, у якому на секунду відбилися роки самотності нефіліма, перш ніж у них знову повернулася любов до цієї конкретної жінки.

— Я знаю, — він перехопив її руку і поцілував долоню. — Тому я і тут. Лікуй мене, Діано. Ти — єдині ліки, які ще діють.

Вона усміхнулася, і це світло в її очах було яскравішим за сонце, що заходило за склом.

— Ну, раз випадок важкий, — подражнила вона його, — то лікувати будемо комплексно. Спочатку — вечеря, яку Єва Петрівна готує вже другу годину, потім — перевірка Світланчиного букваря, а вже потім… — вона багатозначно примружилася, — я подумаю, чи варто видавати тобі додаткову порцію спокою.

Дмитро усміхнувся, і втома в його погляді нарешті почала поступатися місцем звичному азарту.

— Буквар — це жорстоко, — хмикнув він. — Після переговорів із міністрами я боюся, що не впораюся з логікою трирічної дитини. Але заради додаткової порції готовий навіть на це.

Небеса благословили цей союз. За те, що він зберіг її людяність, Дмитро отримав владу, про яку інші тільки мріяли. Але його істинною короною було її спокійне дихання уві сні та впевненість у тому, що завтрашній день почнеться з її усмішки.

Вечір у маєтку огортав тишею, яка три роки тому здавалася Діані чимось таким, що сковує, тисне і являється жорстокістю небес. Липневе повітря, густе і медове, вільно проникало крізь відчинені вікна тераси, приносячи з собою палкий аромат нагрітої за день соснової кори та солодкі пахощі розквітлих троянд. На зміну весняній свіжості прийшло ліниве тепло землі, що засинає, і навіть сюрчання цикад у саду здавалося Діані частиною того самого ідеального спокою, якого вона так довго уникала.