Розділ 5. Частина 1. Тихе життя.

Три роки пролетіли як один затяжний видих після виснажливого бігу. Коридори коледжу з їхнім запахом дешевої кави та пильних процесорів, гарячкові ночі перед іспитами з програмування та нескінченний ремонт старих серверів залишилися в минулому. Тепер диплом спеціаліста з IT — свідчення її «звичайності» — лежав у нижній шухляді масивного дубового стола, притиснутий стопкою дитячих малюнків.

Діана більше не була тією наляканою дівчинкою, що ховалася за рядками протоколів. Вона більше не була могутньою богинею, чий гнів міг стерти місто, і вже точно не була інструментом у руках нефіліма. Вона стала жінкою, чий спокій охороняла найпотужніша імперія в країні.

Дмитро Сапега сидів у своєму кабінеті на сороковому поверсі скляного хмарочоса. Ця будівля, що виблискувала на сонці подібно до застиглого леза, була найвищою не тільки в місті, а й у всій області. Всі сорок поверхів жили в єдиному ритмі, підкоряючись волі однієї людини. І нехай офіційна столиця була далеко, а в президентському кріслі сиділа людина з іншим прізвищем, тіньовим політичним центром країни стала ця вежа. Городяни, бачачи, як місто змінилося — дороги стали рівними, у парках заграли фонтани, а заводи задихали новим життям — пошепки називали хмарочос «Тронною вежею».

За панорамними вікнами розстилалася країна, сімдесят п'ять відсотків промисловості якої тепер належало холдингу Сапеги.

— Знову страйк у південному порту? — Дмитро не піднімав очей від монітора, де нескінченними рядами бігли котирування акцій.

— Вже ні, пане Сапега, — його помічник, блідий нефілім із молодших чинів, схилив голову. — Ми переглянули їхній соціальний пакет і оновили обладнання. Порт почав відвантаження годину тому.

— Добре. І передайте міністру енергетики: якщо він ще раз затримає ліцензії на сонячні ферми, я особисто приїду до столиці на «чай».

Однієї згадки про його «візит» було достатньо, щоб урядові кулуари кидало в дрижаки. Дмитра називали Королем, і в цьому не було ні краплі лестощів — тільки констатація факту.

Але найбільш вражаючим було його внутрішнє перетворення. Сакральна близькість із Дочкою Творця змінила саму структуру його ДНК. Дмитро перестав старіти; час для його організму немов загус, перетворившись на бурштин. Але головне — крила. Коли він залишався один, з його лопаток, розриваючи простір, могли розкритися величезні ангельські крила, виткані з першородного світла. Вони не мали ваги у фізичному світі, але давали йому владу старійшини клану, дозволяючи відчувати брехню за тисячі миль і керувати потоками енергії, недоступними іншим нефілімам.

Діана ж добровільно пішла в тінь. Вона сама посадила чоловіка на цей престол. Тепер її «правлінням» був невеликий фонд, документи якого вона підписувала за чашкою ранкового чаю, навіть не завжди вчитуючись у сухі цифри — вона знала, що Дмитро вже все перевірив.

Їхній маєток став втіленням її мрії про притулок. Невеликий фруктовий сад перетворився на справжній ботанічний Едем. Серцем будинку була величезна засклена оранжерея, де під захистом незримої сили Діани цілий рік квытли екзотичні орхідеї та зріли плоди лимонних дерев.

— Дивись, а цей паросток з Амазонії все-таки прижився, — шепотіла вона, коли вони гуляли в теплиці. — Йому тут тепло. Не дарма я з ним панькалася.

— Ще б пак, — хмикнув Дмитро. — Ти на нього стільки благодаті витратила, що було б дуже дивно, якби він не прижився. У тебе хоч один паросток загинув?

— Тільки ті, яким я сама дозволила це зробити, — Діана усміхнулася, обережно поправляючи глянцевий, ще вологий лист екзотичної рослини. — Знаєш, іноді навіть найсильнішому паростку потрібно піти, щоб звільнити місце для чогось іншого. Рівновага — штука тонка. — Вона випрямилася, обтрушуючи руки від землі. У повітрі оранжереї стояв густий, майже відчутний аромат вологого ґрунту та жасмину. Тут, за подвійним склом, не було чутно ні шуму міста, ні гулу Тронної вежі. — Благодать — не добриво, Дімо, — м’яко зауважила вона, дивлячись, як сонячний зайчик грає в краплях конденсату на склі. — Вона просто допомагає їм згадати, як правильно рости. Але мені подобається возитися з ними. На відміну від людей у твоїй раді, квіти ніколи не брешуть. Якщо їм погано — вони в'януть одразу, без інтриг.

Дмитро підійшов ближче, його величезна постать у м'якому світлі заходу здавалася захисним бастіоном серед усієї цієї тендітної зелені.

— Мої старійшини теж не брешуть, — він торкнувся її плеча поцілунком, і Діана відчула, як по його шкірі пробігла хвиля тепла — відгомін тієї самої сили, яку він стримував увесь день. — Вони просто намагаються передбачити мої бажання, перш ніж я їх озвучу. Це втомлює.

Він обвів поглядом буйство фарб: від яскраво-червоних гібіскусів до ніжно-блакитних орхідей, які в природі майже не зустрічаються, але тут, у цьому «куполі», почувалися чудово.

— Знаєш, — Дмитро замовк на секунду, вдивляючись у густу зелень, — Микола сьогодні в клубі сказав, що я змінився. Став спокійнішим, стриманішим. Посміюється, що мене причарували. Вгадай хто. Не став сперечатися, посміявся разом із ним, адже за великим рахунком він правий. Щоразу, коли у вежі мені хочеться зірватися і просто рознести чергову раду директорів на тріски, я згадую, як ти тут «воюєш» з амазонськими паростками. І все стає на свої місця.

Діана повернулася до нього, закинувши голову, і її долоня лягла йому на груди, прямо над серцем, яке билося рівно і потужно.