Розділ 4. Частина 5. Вибір Діани.

Ледве він переступив поріг, як у холі спалахнуло світло. Навпроти, схрестивши руки на грудях, стояв Еммануїл. Його обличчя було блідим, як мармур, а очі горіли холодною, безжальною люттю. Навколо нього повітря ледь помітно вібрувало, передвіщаючи бурю.

— І як це розуміти? — його голос був негучним, але від нього підлогою пройшли дрижаки. Він указав на її обм’якле тіло. — Що сталося з моїм бар’єром? Я відчув, як сама тканина часу розірвалася. Відчув, як ІзунЕль вчепилася в неї зубами і втримала весь світ. - Він перевів погляд на непритомне тіло. - І якою ціною, сестро, навіщо ти чиниш таке безумство? Подивись на себе!

Дмитро напружився, розуміючи, що зараз буде дуже важко.

— Не починай. — Пролунав незадоволений голос у просторі. — Дивись, як розбурчався. Ми запобігли теракту. Вони збиралися принести заручників у жертву. Я врятувала їх.

— Я бачив. — Еммануїл зробив крок уперед, його погляд був прикутий до блідої сплячої Діани. —  Бачив, як ти знехтувала всім, окрім своєї люті. І я відчув, як ти, ІзунЕль, натягнула повідець часу до краю. Ти розумієш, що це означає? Ти втручаєшся у саму основу світобудови!

— І ти.  - Він перевів погляд на чоловіка. - Ти дозволив їй це зробити? Ти не міг її зупинити? Чи не хотів?

— Діані важко контролювати свою міць, вона була готова знищити все на емоціях, — спокійно відповів Дмитро. — ІзунЕль прийняла єдине рішення, яке дозволяло врятувати людей і запобігти падінню бар’єра.

— Якою ціною?! — Еммануїл указав на Діану. — Ти бачиш її? Вона виснажена! Її тіло майже порожнє! Вона віддала свої сили, щоб ІзунЕль могла гратися з часом, харчуватися чужою скверною, як хижачка. Ти думаєш, це минеться безслідно? Чим частіше вона буде так втручатися, тим швидше вона втратить себе. Вона стане ІзунЕль, а не Діаною! А потім їй буде байдуже до ваших людських законів, до ваших життів і до бар’єра!

Він підійшов до них упритул, його гнів був майже фізично відчутним, він давив своєю міццю.

— Я створив цей бар’єр, щоб захистити Тіло ІзунЕль доти, доки її Дух не стане єдиним цілим із Душею, а не для того, щоб моя сестра його розривала. Її сили — це зброя, а не іграшка, якою можна зупиняти час. Я забороняю тобі втручатися у час ІзунЕль. Ти чуєш мене? — Еммануїл перевів погляд на Дмитра не дочекавшись відповіді . — Я забороняю ІзунЕль використовувати такі руйнівні сили. Якщо це повториться, я Сам її повторно запечатаю. Разом із розумом  Діани. Раз і назавжди. Я заплющую очі на ваші дрібні витівки. Те, що я досі не настукав вам по головах за ваші пустощі, не означає, що я нічого не знаю. Їй не слід було займатися такими речами. Цей фонд і та інша каламуть, вона мала залишатися в тіні. Жити тихо і спокійно ростити дітей. А ти! — Еммануїл жорстоко тицьнув пальцем у Дмитра. — Ти все зруйнував. Через тебе на неї тепер увесь бруд злітається, як мухи на мед. - Еммануїл не зводив погляду з блідого обличчя тіла сестри, поки Дмитро обережно перекладав її на софу у вітальні. Повітря в кімнаті все ще вібрувало від праведного гніву брата, але тепер у ньому чітко прочитувалася гіркота. Еммануїл заговорив тихіше, але його голос усе ще нагадував гуркіт далекого шторму. — Щоразу, коли вона дозволяє ІзунЕль так глибоко входити в цю реальність, вона стоншує межу між людиною і сутністю. Ти бачиш анемію і слабкість, а я бачу, як її душа стає прозорою. ІзунЕль не просто «їсть» скверну, вона заміщає собою Діану.

Дмитро випрямився, не відходячи від софи ні на крок. Його погляд, зазвичай спокійний, зараз був зухвало жорстким.

— А що ти пропонуєш? — різко запитав він. — Залишити тих людей на розтерзання? Дозволити їм пробити пролом у твоєму ідеальному бар’єрі? Діана робить те, що мусить, Еммануїле. Поки ти тримаєш купол над областю, вона стоїть у самому бруді, захищаючи тих, хто всередині. Вона не грається, вона б’ється.

— Вона б’ється ціною свого існування! — Еммануїл підійшов упритул, його очі спалахнули небесним світлом. — Зупиняти час... це прерогатива Творця, а не виснаженого тіла молодої жінки. Якщо вона продовжить, її серце просто не витримає наступного стрибка. Ти кохаєш її, нефіліме? Тоді чому ти заохочуєш її самогубство?

Дмитро на мить замовк, його щелепа щільно стиснулася.

— Тому що я єдиний, хто не намагається її замкнути. Ти хочеш її сховати, Пекло хоче її використати. А я просто намагаюся допомогти їй вижити в тому світі, який ви всі навколо неї створили. І якщо ціна її виживання — ІзунЕль, значить, я буду поруч, навіть якщо вона перетвориться на чисте полум’я.

— Ти ведеш її у прірву, — Еммануїл похитав головою, і в його голосі пролунав холодний вирок. — Якщо вона знову порушить закони часу, я виконаю свою погрозу. Я не дозволю ІзунЕль поглинути її остаточно. Навіть якщо для цього мені доведеться забрати її у тебе.

Діана розплющила очі. Звуки голосів доносилися до неї немов крізь шар вати. Тіло здавалося чужим, налитим свинцем, а у венах замість крові ніби текла холодна вода. Кожен рух коштував неймовірних зусиль.

«Я не дозволю ІзунЕль поглинути її... забрати її у тебе...» — слова брата впилися у свідомість гостріше за будь-який клинок. Вона спробувала підвестися, але голова тут же запаморочилася. Перед очима попливли чорні плями. Вона знову почувалася порожньою оболонкою. ІзунЕль всередині була ситою і ледачою, вона дрімала, перетравлюючи поглинуту темряву, але ціна цієї ситості була написана на обличчі Діани — запалі щоки, синці під очима і лякаюча худорлявість.