Розділ 4. Частина 3. Падіння Вершини.

Дорога до центру міста зайняла не більше п'ятнадцяти хвилин. Вулиці були порожні, лише поодинокі ліхтарі вихоплювали з темряви сірий асфальт. Дмитро вів машину впевнено, його руки на кермі були спокійні, але Діана відчувала напруження, що йшло від нього. Нефілім знав: те, що чекає на них у БЦ «Вершина», — це не просто офіс. Це лігво, збудоване за законами ієрархії Пекла.

Бізнес-центр височів над сплячим містом як голка зі скла та сталі. Верхні поверхи тонули в низькій хмарності, а на шпилі монотонно мигав червоний авіаційний маяк.

— Охорона на в'їзді, — Дмитро кивнув у бік шлагбаума та будки, де в синюватому світлі моніторів виднілися дві постаті. — Перепустки, камери, магнітні замки.

— Як будемо заходити? — запитуючи перевела Діана погляд на чоловіка. — Через парадний чи...

— Чи, — відрізав Дмитро. Він дивився вгору, туди, де на двадцятому поверсі розташовувався серверний шлюз. — Марк не лише демон, а й людина в одному флаконі, а отже, як і будь-яка інша людина, любить висоту. Вона дає йому ілюзію контролю. Давай припаркуємося за рогом, у тіні будівництва.

Коли двигун заглох, у салоні запанувала тиша, яку порушувало лише цокання мотора, що холонув. Діана вийшла з машини. Вітер тут, на відкритому просторі, був лютішим. Він тріпав її волосся, але дівчина його не помічала.

— Бар'єр Еммануїла тут слабший, — тихо промовила вона, дивлячись на фасад будівлі. — Ми на їхній території. Неприємненько. Скільки живу в цьому місті, але демонів і напівкровок ніколи не зустрічала. Не знала, що вони можуть тут жити.

Дмитро встав поруч, його очі на мить спалахнули золотом. — Так, демони не можуть, але напівдемони цілком, у них як не крути, а людська душа є. Може, не така чиста, як у звичайних людей, але вона є. — Дмитро на повні груди втягнув повітря через ніс. — Повітря тут... густе. Наче п'єш сироп. Усередині буде більше двох-трьох напівкровок.

— Значить, ми не будемо стукати у двері, — Діана підійшла до панорамного скління першого поверху. Вона приклала долоню до скла, і по ньому побігла тонка мережа тріщин, схожа на візерунок інею. — Моя божественна половина прямо-таки вимагає правди, а правда сьогодні живе на самому верху.

Вони зайшли через технічний вхід. Охоронець, такий самий напівдемон у моніторній, навіть не встиг підняти рацію — Дмитро просто виник за його спиною, згорнувши тому шию, і за секунду чоловік упустив голову на груди. Діана ж у цей час вставила флешку в головний термінал системи безпеки.

— Шукай шлюз «Вершини», — прошепотіла вона, звертаючись швидше до своєї внутрішньої суті, ніж до комп'ютера. — Покажи мені Марка.

Екрани замиготіли. Камери двадцять четвертого поверху видали картинку: розкішний офіс у стилі лофт, панорамні вікна в підлогу, шкіряні крісла. За столом сиділа людина. Марк. Той самий напівкровка в бездоганному костюмі, який приходив до її родини. Він не спав. Він курив дорогу сигару, дивлячись на нічне місто, а перед ним на столі лежав той самий звіт, який щойно намагався відправити Олег.

— Він чекає на підтвердження, — Діана усміхнулася. — Виродок. Йдемо далі, я знаю куди йти.

Вони увійшли в ліфт. Діана натиснула кнопку 20. Кабіна смикнулася і почала стрімкий підйом. На табло змінювалися цифри: 5... 10... 15... З кожним поверхом тиск усередині ліфта зростав. Це був не фізичний тиск — це була важкість чужої присутності. Марк відчув їх.

Ліфт завмер на 19-му поверсі. Двері відчинилися.

У холі стояли троє. Кремезні, в однакових темних костюмах, із порожніми обличчями, про які говорив дядько Павло. Але тут, поблизу, приховати їхню природу було неможливо. Їхня шкіра мала сіруватий відтінок, а з-під манжетів сорочок виднілися татуювання, які здавалися живими — вони повільно ворушилися, немов змії.

— Далі не можна, Діано Миколаївно, — промовив той, що стояв у центрі. Його голос звучав як скрегіт каміння. — Господар зайнятий. Він вивчає ваше досьє. Дуже... сумне досьє.

Дмитро зробив крок уперед, заступаючи Діану собою.

— Йдіть із дороги, мотлох. Або сьогодні ваш шлях у Геєну буде коротким.

— Нефілім... - сплюнув на мармурову підлогу. — Пернатий нащадок. Ти думаєш, твоя нечиста Благодать рятує її?

Діана поклала руку на плече Дмитра.

— Дімо, не витрачай час на розмови, вони, як підлітки, аж смішно. Мені потрібен Марк. А ці... — вона подивилася на трійцю, і її погляд став нестерпно яскравим. — Ці нехай дізнаються, що таке справжня гравітація. — На коліна, — наказала Діана, і її голос пролунав так, ніби його наклали на гул тектонічного розлому.

Троє напівкровок не встигли навіть оголити приховані під піджаками клинки. Повітря в холі раптово стало щільним, як свинець. Пролунав моторошний хрускіт — це мармурові плити під ногами охоронців просіли, покриваючись мережею глибоких тріщин. Тіла «чистильників» зігнулися під невидимим пресом; їхні обличчя, що щойно були «гіпсовими» масками, спотворилися від дикого тиску. Той, що стояв у центрі, спробував випрямитися, його зіниці залила чорнота, а з-під шкіри почали проступати шипи, але Діана лише злегка опустила долоню, немов притискаючи невидиму кришку. — Ниць переді мною, — скомандувала вона. Коліна напівкровок вибухнули дрібними осколками кісток, коли їх із розмаху впечатало в підлогу. Дмитро, не втрачаючи ні секунди, ковзнув уперед. Його рухи були плинними і смертоносними — нефілімська природа вимагала дії. Двома різкими ударами, в які була вкладена чиста Благодать, він вимкнув свідомість бічних охоронців, буквально вминаючи їх у розкришений мармур. Центральний, захлинаючись чорною кров'ю, прохрипів: