Розділ 4. Частина 1. Спроба пекла.

Вересень приніс із собою золото на березах і туманні, вологі світанки. В особняку запанувала тиша, але не та напружена тиша очікування катастрофи, що була в серпні, а мирна, домашня. Проєкт «Атлант» було стерто з усіх реєстрів, а професор Радов, який раптово усвідомив крихкість свого «божественного» статусу, поїхав у тривалу відпустку до тихого монастиря на півночі — офіційно «лікувати нервове виснаження», а насправді — ховатися від власних спогадів. Його справою займався інший, не менш амбітний лікар, якому той передав свої справи з відновлення клітин мозку.

Діана сиділа в саду на широкій гойдалці, вкривши ноги пледом. На її колінах затишно влаштувалася Світлатка, захоплено розриваючи на частини кленовий лист. Дмитро неподалік обрізав сухі гілки троянд, час від часу кидаючи на своїх дівчаток теплі погляди.

— Ти знала, що я прийду, — пролунав тихий голос за спиною.

Діана не здригнулася. Вона лише міцніше притиснула до себе доньку. Еммануїл стояв біля старої яблуні, одягнений у простий світлий костюм. У його руках був кошик з антонівськими яблуками.

— Ти прийшов перевірити, чи не залишилося в мені бажання переписати світобудову? — запитала Діана, не обертаючись.

Еммануїл підійшов ближче і поклав одне яблуко на край гойдалки.

— Я прийшов подякувати тобі. Ти зробила те, що рідко вдається нашому Отцеві, — ти вчасно зупинилася. Ти побачила безодню в очах Орлова і зрозуміла, що ця безодня не має нічого спільного з твоїм Пекельним царством. Твоє Пекло — це місце для душ, Діано. А він... він був місцем, де душі вмирають назавжди.

Діана повернулася до нього. В її очах більше не було виклику. Тільки втома.

— Я зрозуміла, Брате, що ти мав рацію. Моя сила велика, але вона марна там, де немає любові та страждання. Без них людина перетворюється на пил. Може, я і зла на Вас із Отцем, але насамперед я хотіла захистити свою сім'ю, створивши стіну з «досконалих» людей, але ледь не зруйнувала сам сенс їхнього існування.

Еммануїл подивився на маленьку Світлану. Маля раптом кинуло лист, потягнулося до світлого гостя і дзвінко розсміялося. Брат усміхнувся — вперше за весь час їхніх зустрічей на землі.

— Вона — твій найкращий проєкт, Діано. У ній є вся сила твого серця. Поки вона називає тебе мамою, ти не відступишся. І так, це зараз ти злишся. Я розумію, і все ж сподіваюся, що з часом ти зрозумієш.

— Зрозумію, що? Ти справді думаєш, що я зрозумію те, як ви зі мною вчинили? Пробачу вам своє приниження? Брате, ти забуваєш одну, дуже важливу річ. Рівновага завжди карає того, хто колихає крихкий спокій її терезів.

Еммануїл не відводив погляду від сестри. У ньому не було страху чи гніву, в його очах було розуміння.

— Отець охолов і тепер дуже засмучений. Ти ж знаєш, який Він запальний. На тебе часом схожий. Я не чекаю, що ти пробачиш. Але завжди сподіватимуся, що зможеш помилувати нашого Старого. Що ти збираєшся робити з фондом?

— Нічого. Ми зупинили проєкт «Атлант», — відповіла Діана, беручи яблуко, залишене братом. — Будемо лікувати, а не переробляти. Допомагати, як і раніше. Я залишу людям їхнє право бути недосконалими. Все, як і до того. Нічого не змінилося.

Еммануїл кивнув, і його постать почала повільно танути в ранковому тумані.

— Отець задоволений тобою, сестро. Принаймні, цього разу. Пам’ятай: рівновага — це не коли ти сильніша за всіх. Це коли ти знаєш, коли потрібно опустити меч. Ми не проти, щоб ти відсіювала душі. І пам’ятай, що б не сталося, Отець любить тебе.

Коли він зник, Діана відкусила яблуко. Воно було кислим, міцним і абсолютно справжнім. Вона подивилася на Дмитра, на Світлану, на свій дім.

— Знаєш, Діано, — усміхнувся Дмитро, сідаючи поруч і обіймаючи її, — мені здається, цей вересень — дуже навіть непогано почався. Ніяких архангелів, ніяких чипів. І наш сад дає чудові плоди.

— І купа справ у фонді, — розсміялася Діана, відчуваючи, як на душі стає легко. — Днями Ілона приїжджає в гості. Сказала, що привезе якусь «особливо стрибучу» жабу для нашої оранжереї.

— Жартуєш? — простогнав Дмитро, прикриваючи очі. — Знову біологічні експерименти? Тільки жаб у домі не вистачало.

Діана весело усміхнулася.

— Не турбуйся, всього одна жаба. Що від неї буде? Вже осінь, вона не приведе за собою жабенят. Наша оранжерея не перетвориться на жабник.

Над особняком вставало сонце, освітлюючи світ, який залишився колишнім — недосконалим, болючим, але живим. Діана вирішила, що зволікати з поверненням до коледжу більше не варто. Вона і так пропустила цілий рік, і тепер їй необхідно було наздоганяти згаяний час. І для цього варто було б для початку забрати документи зі старої альма-матер і перевестися до коледжу ближче, у її рідному місті. Тому цього ранку вона вирушила не у свій фонд, а поїхала до столиці провідати ректора. Дорога до столиці зайняла кілька годин. Діана сиділа на задньому сидінні свого представницького авто, дивлячись, як за тонованим склом проносяться золоті вересневі пейзажі. Водій, мовчазний і старанний, вів машину бездоганно плавно. У цій тиші салону Діана почувалася в безпеці — тут, за межами бар'єру Еммануїла, вона знову відчувала хаос зовнішнього світу, але тепер він здавався їй лише фоновим шумом, не здатним порушити її внутрішній спокій.

Столичний коледж зустрів її звичною метушнею. Студенти з рюкзаками, запах дешевої кави і гучний сміх — усе це здавалося Діані кадрами з якогось іншого, нескінченно далекого життя. Всього рік тому вона була тут однією з них. Тепер же, крокуючи знайомими коридорами, вона почувалася давнім божеством, що зазирнуло в мурашник.