Розділ 3. Частина 4. Провал та поразка.

Наступного дня Діана справді вийшла в міський парк у простій літній сукні, без макіяжу, штовхаючи перед собою візок. Світлані, якій уже йшов шостий місяць, захоплено гризла гумове брязкальце, пускаючи бульбашки й намагаючись упіймати сонячного зайчика, що танцював на бортику. Діана відчувала на собі пильний погляд із тіні старих дубів. Хтось невидимий для звичайних людей вивчав її енергетичний слід. Але вона була абсолютно спокійна. Вона не блокувала свою силу, а навмисно «заземлювала» її через контакт із донькою. Щоразу, коли вона поправляла чепчик Світлані або сміялася з її кумедних звуків, вона транслювала в простір тільки одне: «Я — людина. Я — мати. Я слабка і прив'язана к цій плоті». Вивідувач, прихований за межею людського зору, бачив лише молоду жінку, чиє серце билося в унісон із серцем дитини. Сплески її Ізун-Ель були м’якими, спрямованими виключно на захист і комфорт немовляти, що не заборонялося небесним пактом. Коли вони повернулися додому, Діана відчула, як невидимий тиск зник.

— Пішов? — запитав Дмитро, приймаючи у неї Світланку.

— Пішов, — видихнула Діана, знімаючи взуття. — Він доповість, що я остаточно «олюднилася». Тепер у нас є липень і серпень, щоб закінчити формування мережі. Брат буде спокійно займатися своїми справами, поки ми будуємо фундамент, який він не зможе зруйнувати, не знищивши при цьому половину правлячої верхівки країни. Вона підійшла до дзеркала і подивилася на своє відображення. У глибині зіниць усе ще тліло вугілля давньої влади, але на поверхні вона залишалася все тією ж юною дівчиною.

— Як там наш професор? — запитала вона. — Вимагає ще більше обладнання. Каже, що він на порозі відкриття «коду особистості».

— Дай йому все, — усміхнулася Діана. — Чим глибше він забереться в нетрі Творіння, тим менше у нього залишиться шансів на прощення. А значить — тим ціннішим він буде для мене. — Діана зітхнула, беручи сплячу доньку на руки. — Втомилася. Піду посплю, а то таке відчуття, ніби не гуляла, а товарний потяг на рейках зупиняла.

Діана стояла за тонованим склом оглядового майданчика, звідки відкривався вид на загальний зал очікування. Сьогодні клініка «Відродження» нагадувала вокзал, де зіткнулися два різні світи. Праворуч, у «золотому» секторі, томився в очікуванні віцемер. Він нервово смикав край свого дорогого піджака і кожні п’ять хвилин підходив до адміністратора, вимагаючи аудієнції у Радова. У його очах читався справжній голод — він прагнув того відчуття всемогутності, яке давав йому професор. Він був готовий підписати будь-які чеки, аби знову відчути, як «божественний струм» Радова повертає його зношеному тілу молодість. Ліворуч, у секторі «милосердя», сиділи ті, кого Дмитро називав «живим щитом».

— Подивися на них, Дмитре, — тихо сказала Діана, не відриваючи погляду від моніторів. — Бачиш різницю?

У цей момент з операційної вийшов Радов. Він виглядав виснаженим, його халат був пом’ятий. До нього тут же кинувся віцемер, але професор грубо відштовхнув його і підійшов до старої жінки в поношеній хустці, яка сиділа в самому кутку. Її син, робітник із місцевого заводу, щойно переніс надскладну операцію на хребті.

— Ваш син буде ходити, — сухо, майже з ненавистю кинув Радов. — Я зробив неможливе. Вважайте, що він заново народився.

Старенька повільно піднялася, її руки тремтіли. Вона не впала Радову в ноги, як робили політики. Вона просто взяла його за руку, змусивши професора здригнутися від цього простого людського контакту.

— Дякую тобі, синку, — прошамкала вона. — Дай Боже тобі здоров’я. Щоранку за тебе свічку ставитиму і Христа проситиму, щоб беріг твоє добре серце.

Радов буквально відсахнувся. Його обличчя перекосило, немов від зубного болю. Для людини, яка уявила себе новим деміургом, згадка про старого Бога і «свічки» була особистою образою.

— До чого тут Христос?! — рявкнув він, зірвавшись. — Це я стояв шість годин біля столу! Це мій розум і мої технології витягли його з інвалідного візка! Йдіть додому, жінко, і не верзіть дурниць!

Він розвернувся і стрімко пішов у свій кабінет, ляснувши дверима перед самим носом віцемера.

— Ти бачиш? — Діана ледь помітно усміхнулася. — Світло цієї жінки для нього нестерпне. Вона вільна, і її син теж. Вона забере здоров’я, яке я їй дала через його руки, і піде до свого Бога, ставши ще міцнішою у своїй вірі. Моя сила в ній розчинилася, не залишивши й сліду темряви. Вона — чистий провідник.

— А Радов? — Дмитро подивився на зачинені двері кабінету. — Він у люті.

— О так. — З почуттям видихнула Діана. — Його бісить, що його «велич» не визнали єдиним джерелом порятунку. Ці бідняки для нього — сміття, яке краде його час і не дає потрібної порції обожнювання. А віцемер... — Діана кивнула на чиновника, який уже писав у телефоні повідомлення Радову з вибаченнями за «незручності», — цей прийде завтра і принесе ключі від міських архівів, аби лиш професор знову на нього подивився. Дмитро задумливо похитав головою.

— Ти створила систему, де добро служить злу, залишаючись при цьому добром для тих, хто його отримує. Це геніально і страшно водночас. Але ти не переборщуєш? Ключі від архівів… Навіщо вони Радову?

Діана знизала плечима усміхаючись.

— Це я так, для красного слівця приплела, але сенс думаю тобі зрозумілий. Він за його увагу, не те що ключі принесе, а і власну неповнолітню донечку в рабство віддасть, якщо Радов попросить. Може це і жорстоко, зате, справедливо, — відрізала Діана, з якоїсь причини її голос пролунав різкіше, ніж їй самій того хотілося. — Кожен отримує за вірою своєю. Професор хотів бути богом — він ним став для тих, хто шукає земних ідолів. Ті, хто бажав ідолів - отримує ідолів. Знаєш в чому різниця між Богом та ідолом? - Діана обернулася до чоловіка що стояв поруч і той мимоволі відірвавши погляд від чиновника вставився в її темну, давню безодню її очей. - Ідоли жадібні і жорстокі. Вони не знають співчуття і розуміння. А Бог нехай і Суворий і такий, що не терпить бруду, але Милосердний і Чуйний. Він не тільки вимагає до себе належного ставлення, а й Сам належним чином ставиться до Свого творіння. І ті, хто шукає Неба, знаходять його навіть у моїй клініці. Думаю, Небо залишиться задоволеним, Дмитре. Вивідувач полетів зі звітом про «безкорисливе зцілення сотень нужденних». Ми виграли час.