Розділ 3, Частина 3. Плоди гордині.

Червень увірвався в маєток спекотним подихом і ароматом дозрілих трав. Родина Конькових поїхала, залишивши по собі шлейф земного затишку, але Діана знала: час безтурботного спокою закінчився. Настав місяць «першого врожаю».

Ранок понеділка почався не з молитви чи медитації, а з візиту до центрального офісу фонду «Срібне світло». Дмитро, який незмінно слідував тінню за своєю Королевою, і сьогодні був особливо зібраним.

— Сьогодні ми підписуємо гранти для трьох найбільших дослідницьких центрів, — промовив він, відчиняючи перед нею двері кабінету. — Ти готова знову застосувати свої здібності на практиці?

Діана опустилася у своє крісло і розкрила папку. Перед нею були особисті справи провідних генетиків і нейрохірургів країни. Дівчина покусувала губи від нетерпіння. — Я не просто готова, Дмитре. Я в передчутті.

Вона заплющила очі, і її свідомість, посилена благодаттю Шостої Печатки, ковзнула по іменах. Вона не шукала святих. Навпаки, вона шукала тих, чиї таланти межували з одержимістю, тих, хто заради відкриття був готовий наступити на горло власній совісті.

— Подивися на цього професора, — Діана вказала на фото чоловіка з колючим, фанатичним поглядом. — Він близький до створення сироватки, що регенерує тканини мозку. Якщо я дам йому ту саму «краплю удачі», він здійснить прорив. Його назвуть рятівником людства. Але... — вона зробила паузу, і її очі блиснули холодним торжеством, — здобувши таку владу над життям і смертю, він стане гордовитим, як занепалий серафим. Він забуде, що життя — дар Неба, і вирішить, що він сам — Бог.

— І тоді він стане твоїм? — тихо уточнив Дмитро.

— І тоді він добровільно ступить у мої володіння, — підтвердила Діана. — Я дам йому «золоту клітку» визнання тут, щоб у посмерті він будував архітектуру мого Пекла, або, — Діана єхидно розпливлася в усмішці, — став однією зі страв, поданих мені на бенкеті з приводу повернення Господині додому. А може, зроблю з нього якусь дрібничку.

Протягом дня через її кабінет проходили люди. Діана була сама чарівність: вона усміхалася, уважно слухала, ставила влучні запитання. Ніхто з них не помічав, як у моменти рукостискання чи випадкового торкання документів вона вливала мікроскопічні дози сили в їхні ймовірнісні лінії. Вона не зцілювала їхні тіла — вона «підсвічувала» їхні амбіції, роблячи їхній шлях до успіху гладеньким і стрімким.

Надвечір, коли останній відвідувач пішов, Діана втомлено відкинулася на спинку крісла. Її «гаманець» сили злегка спорожнів, але вона відчувала, як з боку ощасливлених нею людей уже починають тягнутися перші тонкі нитки вдячності та захвату.

— Ти була чудова, — Дмитро підійшов ззаду і почав м’яко масувати її плечі, забираючи надлишки напруги. — Неймовірне видовище — дивитися, як ти будуєш імперію на їхніх власних бажаннях.

— Це тільки початок, — прошепотіла Діана, заплющуючи очі. — Червень — місяць посіву. У липні ми побачимо перші сходи їхньої гордині. Мій Брат хотів, щоб я жила серед людей? Що ж, я живу. І я роблю їхнє життя настільки прекрасним, що Небо їм більше не знадобиться.

Вона повернула голову до вікна, за яким сідало сонце. Діана знала: там, у глибині міста, десятки людей сьогодні відчули небувалий приплив сил і натхнення. Вони називали це «музою» чи «другим диханням», не підозрюючи, що її Благодать щойно поставила на їхніх долях свою невидиму, але непорушну мітку.

Увечері, коли вогні міста внизу запалали золотим розсипом, Діана і Дмитро стояли на широкому балконі особняка. Повітря було нерухомим, просякнутим ароматом жимолості та скошеної трави. Діана дивилася на горизонт із тим самим спокоєм, який лякав і захоплював водночас.

Дмитро довго мовчав, гріючи в руках келих зі старим вином, але нарешті наважився озвучити думку, яка не давала йому спокою весь день.

— Діано, — почав він тихо, не повертаючи голови, — ти ведеш їх дуже тонко. Твої «дари» — це мрія будь-якої людини. Але... чи не занадто це жорстоко? Заманювати їх у свої володіння, використовуючи їхні ж таланти як наживку? Адже серед них є ті, хто щиро хоче допомогти світові. Можливо, хтось із них усе ж таки гідний володінь твого Батька і Брата? Тих садів, де немає вічного полум’я і тягаря Шостої Печатки?

— У Пеклі немає вогню. Це темні недобудовані поверхи мого міста. Підвальне приміщення, якщо хочеш. — І все ж таки?

Діана повільно повернулася до нього. Світло місяця відбивалося в її очах, роблячи срібне око схожим на ртутне дзеркало. Вона не розсердилася, навпаки — її погляд був сповнений сумної мудрості. Діана глибоко зітхнула.

— Жорстоко, Дмитре? — вона ледь торкнулася його руки, і його венами пробіг знайомий холодок. — Ти все ще дивишся на них як людина, що оцінює вчинок. Але подивися на це як Рівновага. Я не краду їхні душі. Я не підштовхую їх до прірви. Я просто даю їм те, про що вони просять у своїх найпотаємніших молитвах: успіх, визнання, владу над матерією. — Вона відійшла до перил, дивлячись на мегаполіс, що мерехтів удалині. — Ті, хто справді гідний володінь Неба, Дмитре, не проміняють свою душу на блага цієї цивілізації. Справжнє світло всередині людини неможливо засліпити блиском золотих грантів чи оплесками натовпу. Якщо в душі є стрижень, який тягнеться до Батька, то мої подарунки стануть для такої людини лише інструментом, а не сенсом життя. Вона залишиться смиренною навіть на вершині Олімпу.

Вона гірко всміхнулася.