Роздыл 2. Частина 3. Зірвана печать.

Дмитро сидів нерухомо доти, доки дихання Діани не стало глибоким і розміреним. У напівтемряві вітальні вона здавалася майже невагомою, позбавленою земної тяжкості. Обережно, щоб не порушити крихкий сон, він підхопив її на руки. Вона була лякаюче легкою — наслідки тижнів, проведених на межі життя і смерті, все ще давалися взнаки. Він ніс її широкими сходами, і шовк її халата ледь чутно шелестів, зачіпаючи його одяг. У спальні пахло лавандою та дитячою присипкою — Світлана вже спала у своєму ліжечку в суміжній кімнаті під наглядом няні. Дмитро опустив Діану на ліжко, укривши м'яким пледом. Він затримався на мить, поправляючи подушку, і його пальці випадково торкнулися її щоки — шкіра була прохолодною і ніжною.

Вона щось нерозбірливо пробурмотіла уві сні, інстинктивно шукаючи його руку, і він дозволив їй стиснути свій вказівний палець. Так він і сидів у кріслі біля її ліжка майже годину, дивлячись у вікно, де березнева ніч остаточно поглинула сад. Він був її якорем, її живим оберегом. Поки він сидів тут, кошмари минулого не сміли переступити поріг цієї кімнати. І тільки коли він переконався, що її сон став по-справжньому глибоким, Дмитро акуратно вивільнив руку. Тієї ночі він довго стояв біля вікна, дивлячись на відображення власного обличчя у склі. Дмитро відчував, як його власна благодать — та мала частина, що дісталася йому від неї — резонує з її спокоєм. Він закрив штори, відсікаючи холодне місячне світло, і покинув кімнату, залишивши в тиші лише розмірений ритм двох сплячих сердець — матері та доньки, які нарешті знайшли свій дім.

Ранок зустрів особняк надзвичайною чистотою повітря. Сніг за вікном іскрився так яскраво, що сліпив очі, а в кімнаті Діани пахло свіжістю і чимось невловимо спокійним. Коли вона розплющила очі, перше, що вона відчула — це дивна, майже забута легкість у грудях. Той тупий, тягучий клубок тривоги, який жив у неї під ребрами від самої тієї ночі в гаражі, зник. Наче з її душі акуратно, хірургічним шляхом, витягли іржаву скалку. Вона глибоко зітхнула — і серце не відгукнулося звичним болісним перекидом.

Дмитро вже чекав на неї в малій їдальні. Він сидів із газетою, але, щойно вона увійшла — все ще повільно, тримаючись за одвірок дверей, — він тут же відклав справи.

— Ти сьогодні виглядаєш... інакше, — зауважив він, піднімаючись і допомагаючи їй сісти. Його погляд сканував її обличчя, затримуючись на очах. Він шукав ознаки вчорашньої втоми, але знайшов дещо інше.

— Мені нічого не снилося, — тихо сказала Діана, приймаючи з його рук чашку теплого бульйону, — а якщо і снилося, то я не пам'ятаю. Знаєш, так легко, ніби за спиною більше немає мішка з камінням. Це дивно, Дмитре. Мама поїхала, все нібито мало бути сумно, а я... я відчуваю, що мені нарешті можна зітхнути.

Дмитро ледь помітно усміхнувся. Його руки були спокійні, а обличчя — непроникно-ясним. Тільки він знав: у світі не залишилося ні єдиної клітини того, хто був джерелом її болю. Помста була не просто закінчена — вона була анігільована.

— Це називається свобода, Діано, — промовив він, сідаючи навпроти. — Твоє тіло ще слабке, але душа вже почала відновлювати свої кордони.

Діана уважно подивилася на нього. У його спокої було щось фундаментальне, як у гранітної скелі.

— Ти щось зробив? — запитала вона раптом, примружившись. — Ти виглядаєш так, ніби скинув із плечей гору.

— Я просто добре виспався, — відповів він, віртуозно уникаючи прямого зізнання. — Тобі потрібно звикати до того, що тиша — це не затишшя перед бурею, а природний стан твого нового світу. Твоє відновлення — це єдиний пріоритет. Давай домовимося: ти не шукаєш причин у змінах, ти просто ними користуєшся.

Діана все ще була дуже слабка; короткі прогулянки будинком закінчувалися запамороченням, а основним її маршрутом залишався шлях від ліжка до крісла. Дмитро намагався не залишати її, але справи величезної імперії вимагали його особистої присутності в місті.

— Я повернуся до вечора, — сказав він, торкнувшись її чола. — Постарайся поспати.

Але щойно звук його машини стих за воротами, атмосфера в будинку почала змінюватися. Світлана, яка зазвичай була спокійна в присутності Дмитра, раптово почала вередувати. Спочатку це був тихий звук хникання, але до полудня він переріс у надривний крик, від якого дитина захлиналася. Няня, досвідчена жінка, перепробувала все: заколисування, годування, теплу пелюшку. Нічого не допомагало. Дитина вигиналася дугою, її личко стало багряним від напруги.

— Дайте її мені, — бліда Діана, похитуючись, увійшла до дитячої, кутаючись у теплий кардиган. - Вона взяла доньку на руки, сподіваючись, що її тепло і той зв'язок, про який говорив Дмитро, спрацюють. Але в її тілі не було тієї захисної гравітації, тієї впевненої сили, яка гасила будь-який хаос. Навпаки, відчуваючи нервозність матері, Світланка закричала ще голосніше, пронизливіше. Цей крик бив Діану прямо по вухах і в натягнуті до межі нерви. Кожен схлип дитини відгукувався в її голові нестерпним дзвоном. Вона ходила кімнатою, шепотіла ласкаві слова, намагалася співати, але слабкість підкошувала ноги. — Тихіше, маленька, ну будь ласка, тихіше... — голос Діани зірвався на шепіт.

Минула година. Потім друга. Дитина не замовкала. У якийсь момент Діана відчула, як усередині неї, там, де глибоко дрімала сутність Ізун-Ель, починає закипати темна, неконтрольована хвиля. Це було відчуття абсолютного, чорного безсилля. Вона — Хранительниця всесвіту, Донька Владики, не може заспокоїти власну плоть і кров. У голові спалахнули картини минулого: насильство, біль, крики, критика рідних. Весь цей накопичений роками вантаж, який Дмитро так ретельно відсував у тінь, раптово хлинув назовні, резонуючи з плачем немовляти.