Розділ 2. Частина 1. Зустріч з матір'ю.

Усередині будинку було тепло і пахло дорогими парфумами, деревом і... дитячою присипкою. Цей домашній запах остаточно вибив ґрунт з-під ніг Ольги. Вона очікувала побачити холодний замок, а потрапила в місце, де дійсно жили. Вони піднялися на другий поверх. Біля дверей дитячої Дмитро зупинився і жестом запросив Ольгу увійти першою. Кімната була залита м'яким світлом. Діана сиділа в кріслі, спиною до дверей. Вона погойдувала на руках пакунок, тихо наспівуючи щось без слів — мелодія була дивною, не схожою на колискову, вона вібрувала в повітрі, змушуючи ворсинки на килимі ледь помітно ворушитися. Діана завмерла. Вона повільно обернулася. Погляд її був крижаним, настороженим, ніби вона очікувала побачити не матір, а конвой. Але, побачивши Ольгу — в її безглуздій хустці, зі старою сумкою і заплаканими очима, — Діана раптом обм'якла. Весь її пихатий вигляд, який вона так довго вибудовувала, розсипався.

— Приїхала... — Діана не встала, вона ніби не могла поворухнутися від нахлинулих почуттів. — Дмитро все-таки тебе притягнув.

Ольга підійшла ближче, майже на навшпиньках. Вона дивилася не на Діану, а на дитину. Діана уважно стежила за реакцією матері. Вона чекала докорів, чекала слів про гріх або про те, «що люди скажуть». Але Ольга просто дивилася на онучку з таким обожненням, що Діана мимоволі шмигнула носом, відвертаючись до вікна. Ольга Матвіївна стояла поруч із дочкою, не наважуючись навіть зітхнути на повні груди. Повітря тут було легким, чистим, зовсім не таким, як у їхньому домі, де вічно пахло нескінченними ремонтами. Діана дивилася на матір поверх голови немовляти. У її погляді була дивна суміш зарозумілості та відчайдушної жаги визнання. Вона ніби кидала виклик: «Ну, давай, скажи, що я грішниця. Скажи, що ганьба сім'ї. Спробуй, коли я сиджу в цьому кріслі, а за моєю спиною стоїть людина, яка може стерти тебе на порох одним поглядом». Але Ольга мовчала. Вона дивилася на Світлану.

— Світланко... — прошепотіла Ольга, і в цьому шепоті не було ні грама осуду. — Чудова у тебе дитина... Діана помітно розслабилася. Напруга в плечах зникла, і вона дозволила матері підійти ближче. Дитина засіпалася і заскиглила. Діана втомлено перенесла її з руки на руку, але тут же стало зрозуміло, що немовляті знову щось не подобається, і воно, широко розкривши свій малесенький ротик, зайшлося плачем.

— Знову. — Втомлено закотила вона очі під лоб.

— Давай я. — Тут же вклинився Дмитро, простягаючи руки до дитини. — Вона у нас трохи вередує. Я єдиний, хто в змозі втихомирити нелегку вдачу цієї крикунки.

— Діана була такою ж неспокійною. Перший рік життя це взагалі кошмар. Ні поспати, ні поїсти неможливо було.

— Вона відчуває його спокій, мамо, — глухо сказала Діана, відкидаючись на спинку крісла. — Тільки у нього вона мовчить. Це... єдиний час, коли я можу просто подихати.

Діана сиділа в кріслі, і вигляд у неї був виснажений. Темні кола під очима, блідість і тремтячі руки видавали крайній ступінь виснаження. Тільки тепер Ольга помітила, в якому стані її власна донька.

— Ти як? Зовсім схудла. Діана криво усміхнулася.

— У мене був веселий рік. Нічого, одужаю, нікуди не дінуся. Я втомилася, Дмитре, піду ляжу. — Діана зусиллям піднялася з крісла і злегка похитнулася. Міцна рука чоловіка тут же зреагувала, вчепившись у її лікоть і підтримуючи рівновагу. — Уф. Дякую.

— Йди лягай. Спробуй поспати до вечері. Діана неквапно вийшла з дитячої, попрямувавши в сусідню кімнату, жінка з якимось розгубленим виглядом втупилася у дверний отвір, за яким розчинилася її донька.

— Не схоже, що вона рада мене бачити.

— Вона рада, тільки сил немає, щоб цю радість проявляти. Взагалі вона не виходить зі своєї спальні, часто у неї на це немає ніякої енергії. Більше лежить.

— Вона така худа. Вона і раніше пампушкою не була, а тепер зовсім прозора. Дмитро усміхнувся.

— Ну вже ні. Вже не прозора. Це ви її прозорою не бачили.

— Можливо. Але все одно, вона напружена. Дмитро вклав притихлу дитину.

— Так, вона напружена, тому що чекає вашої реакції. Що в цьому дивного. Ходімо, вам приготували кімнату. Відпочиньте, і зустрінемося за вечерею. Думаю, заради вашого приїзду Діана погодиться спуститися в їдальню. Якщо що — сам знесу її.

На вечір вечерю вже було подано. У величезній їдальні, залитій м'яким світлом прихованих ламп, усе було готово до трапези. Ольга Матвіївна почувалася тут як на сцені театру під прицілом невидимих софітів: хрусткі крохмальні серветки, лякаюче важкі столові прибори, жінка-кухар, що застигла біля стіни в бездоганній формі. Все своє життя Ольга звикла, що їжа — це ритуал виживання, швидкий перекус між нескінченними справами, можливість заправитися пальним, щоб дотягнути до заходу сонця. А тут це перетворилося на якесь таємниче священнодійство, де кожен звук — дзвін кришталю чи шелест тканини — здавався недоречно голосним.

Діана увійшла в їдальню м'якою, майже безшумною ходою, але лише завдяки підтримці Дмитра. Було видно, що кожен крок дається їй якщо не з явним болем, то з величезним внутрішнім зусиллям; вона нагадувала тендітну порцелянову статуетку, яку щойно дістали з вати. Зараз вона здавалася блідішою, ніж зазвичай — та особлива, прозора блідість, яка буває у людей, що довго балансували на межі світів. На ній був шовковий халат блакитно-перлинового кольору, який при кожному русі переливався, немов місячне світло на воді. Волосся, зібране у вільний, навмисно недбалий вузол, відкривало тонку шию, роблячи її вигляд ще беззахиснішим. Увійшовши, Ольга тут же зазначила з болісним уколом у серці, як природно і гармонійно її донька влилася в це розкішне приміщення. Вона не «командувала» у звичному розумінні слова — вона не підвищувала голос, не роздавала вказівок. Вона просто існувала в цьому просторі так, ніби завжди тут була, ніби високі стелі та мармурові підлоги були її природним середовищем проживання.