Розіл 1. Частина 6. Вона жива.

Ніч пологів перетворилася на поле битви, де повітря здавалося наелектризованим від напруги та запаху медикаментів. У новій квартирі, що стала тимчасовим госпіталем, лунали лише різкі команди лікарів та уривчасте, свистяче хрипіння Діани.

Дмитро не відходив від неї ні на крок. Він тримав її за крижану, вологу від поту руку, вливаючи в неї залишки тієї Благодаті, що ще теплилася в його жилах. Його власне обличчя змарніло, очі горіли гарячковим вогнем. Він бачив, як на моніторах пряма лінія пульсу стає дедалі нерівнішою, як її серце, виснажене аритмією та горем, здається.

— Дімо, мені боляче, — тихо хникала Діана, її обличчя спотворювалося від страшного болю, який неможливо було заглушити анестезією. Лікарі заборонили знеболювальне через низький тиск. — Мені дуже боляче. Скільки це триватиме? Я не можу, просто не можу це терпіти.

— Ще трохи, Діано... — шепотів він, схиляючись до самого її вуха. — Будь ласка, ти ж сильна дівчинка. Скоро, скоро все закінчиться.

Діана не кричала. Сил не було на те, щоб правильно дихати, а вже на те, щоб кричати, і поготів. Остання перейма випила з неї все. У тиші кімнати пролунав перший, пронизливий крик новонародженої — чистий, потужний, сповнений життя. І тієї ж миті рука Діани безвільно вислизнула з долоні Дмитра. Грудна клітка завмерла. Прилади заходилися рівним, нескінченним писком.

— Епінефрин внутрішньовенно! — крикнув професор, відштовхуючи Дмитра.

У цей момент реальність для Діани розшарувалася. Біль зник. Вона побачила себе збоку: виснажене тіло на ліжку, метушня лікарів із ліками та дефібрилятором, бліде, спотворене криком обличчя Дмитра. Але все це стрімко віддалялося. Вона опинилася в просторі, де не було ні світла, ні темряви — лише нескінченний сірий туман. З цього туману зіткалася постать. Ангел-Жнець, холодний і безпристрасний, з очима, схожими на застиглу ртуть, перегородив їй шлях.

— Твій термін не закінчено, Володарко, — пролунав його голос прямо в її свідомості. — Тебе повертають.

Діана ступила до нього, і в її примарному образі на мить спалахнула колишня велич Хірусин.

— Ні, — твердо сказала вона. — Якщо я мушу повернутися, спочатку я спущуся вниз. Відправ мене в Безодню. Я мушу побачити його.

Жнець завмер, схиливши голову. Прохання істоти, що несе в собі іскру Отця, було наказом. Туман під ногами Діани розверзся, перетворюючись на ревучий колодязь полум'я та попелу. Вона опинилася в найглибшому секторі Безодні, там, де сам простір був зітканий із холодного вогню та вічного безмов’я.

Перед нею виросла Клітка. Прути, викувані з чистого страждання та божественної заборони, світилися тьмяним золотом. А всередині, скутий ланцюгами із зоряного пилу, сидів Він — Світлоносний, її вірний соратник, її опора, друг і брат. Діана ступила до прутів. У цьому світі вона більше не була блідою, слабкою жінкою з хворим серцем. Вона була ІзунЕль — Володаркою часу і простору, одягненою в брання з тліючого вугілля, хоча зараз її сяйво було приглушене земним болем.

— Пробач мені... — її голос, чистий і дзвінкий, як удар меча об щит, луною рознісся під склепіннями Безодні. — Пробач, що я не змогла визволити тебе. Я обіцяла зруйнувати ці ланцюги, обіцяла, що ми знову будемо нерозлучні... а замість цього я сама опинилася в пастці. Мені так шкода, що ти змушений мучитися в цьому заточенні через мою слабкість.

Архангел повільно підняв голову. Його обличчя, прекрасне і суворе, було позначене печаттю вічного очікування. Він не поворухнувся, щоб не завдавати собі зайвого болю ланками ланцюгів, але його очі, сповнені первісного світла, спалахнули ніжністю.

— ІзунЕль, моя Хірусин... — його голос вібрував, змушуючи Клітку тремтіти. — Моя Володарко. Не проси вибачення за те, що непідвладне навіть зіркам. Ти тут, і це — вища милість. Клітка — лише метал і час. Але бачити тебе в такому стані… у цьому тілі, яке зраджує тебе, у цій тендітній людській оболонці… ось моє справжнє мучення. Я скутий тут і не можу закрити тебе своїми крилами від того бруду, в який тебе занурили. Я все бачив, ІзунЕль! Кожну мить твого падіння... мені донесли про твій біль. Отець зробив із тебе посміховисько. Не тільки для людей, а й для всього небесного воїнства. Тебе, Першу серед Хірусин, кинули на розтерзання дрібній людській нікчемі! — він загарчав, і стіни Безодні відгукнулися стогоном. — Навіть демони в найглибших колах регочуть над тобою, дивлячись, як велика Донька Творця гниє в людській квартирі від токсикозу та апатії. Вони смакують твоє приниження, передаючи один одному видіння тієї ночі в гаражі. А я... я сиджу в цій проклятій Клітці й не в силах закрити їм роти! Діана притиснулася долонею до розпечених прутів Клітки, не відчуваючи болю. — Він заради цих земних створінь не пошкодував Сина, як я міг сподіватися, що він пошкодує Тебе, — він опустив голову, і його довге волосся закрило обличчя, але плечі продовжували здригатися. — Твоє приниження — це мої персональні тортури. Бачити, як ти просиш вибачення в мене, коли це я мав зруйнувати небеса, щоб не допустити цього осквернення... Це вище моїх сил. І Той, кому ти так вірно служила, сміється найголосніше, спостерігаючи за твоїми стражданнями під виглядом «випробування».

— Мені довелося стати людиною, щоб зрозуміти їхній біль і врятувати всесвіт від знищення. Не скажу, що рада такій посаді, але в дечому я згодна з думкою Брата. Я — Рівновага, і мій наділ зберігати всесвіт, хоч би як важко мені було, — прошепотіла вона. — Я пройшла через ганьбу, через осквернення… я ношу в собі плід гріха та обов'язку. І це майже зламало мене.