Розділ 1. Частина 5. ЇЇ тиша та його пекло.

Антон повернувся до коледжу за кілька днів. Йому стало трохи легше: лихоманка спала, і змії більше не вивалювалися з рукавів прилюдно. Але це було лише тимчасове затишшя перед бурею. Він виглядав як людина, яка постійно прислухається до чогось, чого не чують інші. Він раз у раз смикав плечем, де під тканиною куртки ховалася печатка, і часом його погляд застигав на порожньому місці, а губи починали беззвучно ворушитися, відповідаючи невидимим співрозмовникам. Галюцинації стали його постійними супутниками, тонкими голками прошиваючи його свідомість.

Вони зустрілися в коридорі біля вікна. Антон не кинувся на неї і не кричав. Він просто стояв, притулившись до підвіконня, і дивився на неї з якоюсь лячною, болісною сумішшю провини та затаєної образи.

— Ти їздиш туди, так? — тихо запитав він, коли вона порівнялася з ним. — До його будинку. Бачив, як ти їхала додому. Діана зупинилася, але не повернулася до нього. Її руки, що стискали лямку сумки, побіліли.

— Це тебе не стосується, Антоне.

— Я чую його голос, — Антон підійшов ближче, і від нього війнуло сирістю та старою міддю. — Твого хрищеного батька, чи хто він там тобі. Він приходить до мене у цих видіннях. Він сміється, Діано. Каже, що я отримав саме те, на що заслужив. Що ти ніколи не була моєю, навіть тієї ночі. Що ти просто... відкупилася мною від свого Бога.

Діана нарешті подивилася на нього. В її погляді була така крижана порожнеча, що Антон мимоволі замовк.

— Якщо ти чуєш його голос, значить, у тобі ще залишилося щось людське, якщо ти здатний відчувати совість, — промовила вона без тіні емоцій. — Але не сподівайся на його прощення. Дмитро мертвий, і все, що ти чуєш — це уривки твоєї власної душі, що розкладається.

— Чому ти не допоможеш мені? — у його голосі знову прорізалися нотки того самого переляканого хлопчика, яким він був раніше. — Печатка горить. Вночі мені здається, що я перетворююся на пісок. Допоможи мені, ти ж знаєш, як це зупинити...

Діана гірко усміхнулася. Вона згадала свою сповідь у підвалі, свої слова про бруд і волю Батька.

— Допомогти? Я зробила для тебе все, що могла, Антоне. Я намагалася тебе наставити і зупинити, ти не послухав, ти був так ображений, так шукав справедливості, так хотів помсти, що наплював на все. Ти ж сказав, що я тебе вбила і ти вже не живий. То яку допомогу я можу надати небіжчикові? Ніякої, Антоне, ні-я-ко-ї. Тебе прокляв мій Батько, не я, і помилувати тебе може тільки Він. Тепер ти наданий сам собі. Вчися жити з цим.

Вона пройшла повз, залишивши його стояти в залитому сонцем коридорі, де для нього одного тіні були довшими і чорнішими, ніж для всіх інших. Діана знала, що його нинішні муки — це лише прелюдія. Справжня розплата, та, про яку шепотіли закони її Батька, була ще попереду. Вона відчувала це в повітрі, як наближення грози, яка випалить усе остаточно. Вона продовжувала свій шлях, несучи на плечах невидимий вантаж, і кожен її крок луною віддавався в порожніх залах її власного внутрішнього пекла. Дмитро був мертвий, Антон був проклятий, а вона... вона просто чекала, коли цей сценарій, написаний кров’ю і попелом, дійде до свого фіналу. Останній її навчальний день пах липами, пилом і безтурботним шумом — студенти святкували закінчення сесії, передчуваючи свободу. Але для Діани цей день став точкою неповернення. Вранці, стоячи у ванній і дивлячись на своє відображення, вона відчула всередині себе не просто холод, до якого вже звикла, а дивний, пульсуючий вузол нової енергії. Вона, істота іншого порядку, знала своє тіло бездоганно. Це не було людським припущенням — це було знання. Життя, що зародилося в ній тієї жахливої ночі, було не зовсім людським. Це був плід, дитя її Благодаті та його гріха. Відчуття «бруду», яке мучило її всі ці тижні, раптом змінилося крижаною рішучістю. Вона не могла залишатися тут. Вона не могла дозволити Антону бачити її такою, не могла дозволити Кузнєцову чи комусь іншому торкнутися цього секрету.

Не заходячи в аудиторії, Діана попрямувала прямо в деканат.

— Переведення на заочне? — Декан, літній чоловік в окулярах, здивовано підняв на неї погляд. — Діано, у цьому семестрі ви найкраща студентка потоку. У вас блискучі перспективи. Чому такий поспіх? Діана стояла перед ним, випрямивши спину, її обличчя було непроникною маскою.

— Обставини змінилися, — її голос звучав сухо й офіційно. — У моїй родині відбулися події, що вимагають моєї постійної присутності в рідному місті. Я не зможу продовжувати очне навчання.

— Але почекайте, можливо, академічна відпустка? — спробував наполягти декан.

— Ні. Тільки заочне, — відрізала вона. — Я вже підготувала всі документи. Прошу вас підписати заяву сьогодні. Я їду вечірнім рейсом.

Коли вона вийшла з кабінету з підписаним наказом, у коридорі на неї чекав Антон. Він виглядав трохи спокійнішим, ніж пів години потому, але тіні навколо нього все одно здавалися густішими, ніж належить. — Значить, ти йдеш, — сказав він, перегороджуючи їй шлях. — Це через мене? Через те, що сталося в гаражі? Ти тікаєш?

Діана подивилася на нього, і на мить її погляд мимоволі опустився до його живота, а потім знову до очей. Усередині неї ворухнулося щось схоже на глуху, болісну іронію. Він стояв перед нею — її осквернитель і батько істоти, яка тепер росла всередині неї, — і він навіть не підозрював, яку ціну вона платить за його «Обраність».

— Я не тікаю, Антоне, — тихо промовила вона. — Я просто закінчую цей етап. Тобі тут більше нічого в мене просити.