Розділ 1. Частина 4. Ми квити.

Діана ж, повернувшись до коледжу після розмови з Кузнєцовим, намагалася вдавати нормальність, але новини про прогули Антона доходили до неї через уривки чужих розмов.

— Чули? Мартовський-молодший у запій пішов, — шепотілися дівчата в коридорі. — Бачили його вчора біля магазину, ледь на ногах стояв. А яка пара була... Діана стискала зуби так, що щелепу зводило судомою. Вона розуміла, що її план із «загартовування» об’єкта обернувся його знищенням. Вона просто хотіла щоб він від неї відчепився, але у своєму горі просто вирвала йому серце.

Увечері, сидячи у своїй темній квартирі, вона дивилася на розряджений телефон. Усередині неї боролися дві сутності: холодна Гієна, що вимагала покинути «зіпсований матеріал», і людська дівчина, яка знала, що Антон зараз страждає з її вини. Вона звелася і підійшла до дзеркала. З відображення на неї дивилася бліда дівчина зі згаслими очима. Діана розуміла: якщо вона зараз не витягне Антона з цього гаражного пекла, вона програє останню волю Дмитра. Їй потрібно було знайти його. 

Ромка присунувся майже впритул, його подих, просякнутий перегаром, торкнувся вуха Антона. У тьмяному світлі гаражної переноски очі друга дитинства спалахнули чимось первісним і брудним.

— Слухай, Тохо, — прошепотів він, і в його голосі прорізалася лякаюча серйозність. — Твої переписки та картинки — це дитячий садок. Вона тебе розтоптала перед усіма, виставила нікчемою. Ти думаєш, її провчать пости в інтернеті? Такі, як вона, з будь-якої води сухими вийдуть. Антон підняв затуманений погляд на друга.

— І що ти... що ти верзеш?

— Потрібно зламати її по-справжньому, — Ромка вдарив кулаком по долоні. — Так, щоб вона більше ніколи не сміла задирати голову. Ми виманимо її сюди. Вона приїде — вона ж «рятівниця», примчить дивитися, як ти здихаєш. А тут зустрінемо її ми. Антон відчув, як усередині все похололо, але коньячний чад і отруйна образа не дали йому відсахнутися. — Ми провчимо її, Тохо. Удвох. Зробимо так, щоб вона запам'ятала, хто тут насправді «біоматеріал». І найголовніше... — Ромка дістав із кишені телефон і поплескав по ньому пальцем. — Ми все це знімемо. Кожен її крик, кожне прохання про пощаду. А потім викладемо в мережу. Завтра весь коледж, усі її «важливі» знайомі дивитимуться це відео. Вона не просто репутацію втратить — вона жити не захоче. Вона стане брудом під ногами у кожного, хто це побачить.

Антон завмер. У його свідомості на мить спалахнув образ Діани — її тонкі пальці, її переляканий погляд у ті рідкісні моменти, коли вона була справжньою. Але тут же у вухах задзвенів її голос із холу: «Ти нікчема. Ти мені огидний». Темрява в його душі, яку Діана сама посіяла, остаточно поглинула світло. Мітка на його обличчі відгукнулася пульсуючим, брудним болем.

— Вона заслужила, — глухо вимовив Антон. Голос його не тремтів, він був мертвим. — Вона повинна відчути, як це — коли тебе знищують.

— Оце мій кореш! — Ромка задоволено вишкірився і сунув Антону в руки телефон. — Пиши. Тягни її в лігво. Скажи, що наковтався погані, що помираєш. Вона не встоїть перед можливістю ще раз потішити своє его, рятуючи тебе.

Пальці Антона, які ще недавно торкалися струн і театрального реквізиту, тепер упевнено набирали текст приманки. Антон: Діано. Гаражі на околиці, сектор Б-4. Ромка привіз мене, я прийняв жменю якихось таблеток, щоб усе це закінчилося. Здається, я відключаюся. Пробач за все. Приїжджай, я не хочу помирати в цьому бруді сам. Натиснувши кнопку «надіслати», він відчув дивну порожнечу. Ніби остання нитка, що зв'язувала його з людяністю, луснула.

— Готуй камеру, Ромо, — кинув він, відставляючи порожню пляшку. — Скоро «зірка» буде на місці.

Діана отримала повідомлення, коли стояла біля вікна свого сховища. Попри всю свою лють і рішення порвати з ним, усередині неї щось обірвалося. «Таблетки? Бруд? Сам?» — слова кололи мозок. Вона не могла дозволити об’єкту свого проєкту — і, що важливіше, людині, яка стала їй найближчою недивлячись ні на що, після Дмитра — просто зникнути в якійсь канаві. Вона вибігла на вулицю, не відчуваючи під собою ніг. Вона не знала, що за дверима гаража на неї чекає не зламаний хлопець, а пастка, в якій її справжня природа зіткнеться з найчорнішим боком людської злоби.

Таксі загальмувало біля іржавих воріт гаражного кооперативу, коли сутінки остаточно перетворилися на липку, сиру темряву. Діана вискочила з машини, не чекаючи решти. Її серце калатало десь у горлі. Порожнеча, залишена смертю Дмитра, на мить заповнилася панічним страхом за Антона. — Б-4... Б-4... — шепотіла вона, пробираючись між рядами однакових залізних коробок. Повітря тут було важким, просякнутим запахом машинного мастила та гнилі. Нарешті вона побачила потрібні двері. Вони були причинені, зсередини пробивалося тьмяне, нездорове світло жовтої лампи.

— Антоне! — Діана рвонула на себе важку стулку і вбігла всередину.

Вона очікувала побачити його на підлозі, блідого, без свідомості, в оточенні порожніх упаковок від ліків. Але картина була іншою. Антон сидів на старому автомобільному кріслі в центрі гаража. Він був живий і мав вигляд лякаюче тверезого, попри пляшки навколо. Поруч із ним стояв Ромка, який навмисно повільно встановлював свій смартфон на штатив, спрямовуючи камеру прямо на вхід.

— Прийшла все-таки, — голос Антона був позбавлений емоцій. Він навіть не підвівся. — Рятівниця. Діана завмерла, її погляд метнувся від Антона до Ромки, який із мерзенною усмішкою натиснув кнопку запису на телефоні.