Розділ 1. Частина 3. Розрив.

— Чудово, — Діана відкинула його комір. — Тепер слухай мене уважно. Її голос, тепер підкріплений вкраденою Благодаттю, дзвенів сталлю. — Твоє завдання — негайно знайти Дмитра Сапегу.

Страж, усе ще відновлюючи здатність дихати, підвів на неї збожеволілий погляд.

— Володарко, це... це неможливо. Якщо він перебуває в межах огородженого бар'єром міста, то нам туди не дістатися. Бар'єр виставлений не стільки від демонів, скільки від нас, Янголів. До того ж, хіба він не помер? Про нього вся наша спільнота гуде.

— Це брехня, я не вірю, — різко обірвала його Діана. — Дмитро Сапега не з тих, кого можна ось так запросто вбити в його ж власному домі. Це інсценування. І мені байдуже, що там хто говорить. Я відчуваю. Ти мусиш знайти його тіло, якщо він мертвий.

— Володарко, — Страж спробував підвестися, але його ноги тремтіли. — Ти просиш неможливого. Я всього лише службовий дух. Не більше того. У мені не більше можливостей, ніж у твого телефону. Моя влада обмежена. Я тут тільки для того, щоб берегти тебе.

Гнів Діани спалахнув знову.

— Бар'єри! Закони! Ви завжди ховаєтеся за цими дурними правилами! Мій єдиний союзник, можливо, мертвий, а ви боїтеся порушити кордони! Її очі заіскрилися, і вона зробила крок до Стража. — Я зараз змушу тебе забути про всі кордони! Ти шукатимеш його доти, доки не перетворишся на попіл!

— Почекай! Володарко! — Страж сахнувся. Відчай надав йому несподіваної ясності розуму. — Є спосіб обійти бар'єр! Напівкровка! Такий самий нащадок янгола, як і Сапега. Діана зупинилася, її хижий погляд уп’явся в Янгола-Охоронця.

— Поясни. Є ще такі, як Сапега?

— Звісно. Янгол Маріїл не єдиний, хто тоді підняв бунт і відмовився від крил. Таких істот повно. Народжені на Землі від союзу палого янгола, позбавленого крил, і людини, не підпадають під закон винищення, — швидко заговорив Страж, намагаючись урятувати свою душу. — Їхня Благодать мізерна, але вона є. Вони можуть проникати крізь наші загороджувальні бар'єри, оскільки не є чистою силою Небес. Вони... більше люди, ніж янголи. Їх навіть Нефілімами складно назвати.

Діана кивнула. Це було логічно. Такий вид, хоч і не ідеальний, але більш універсальний, ніж звичайна людина чи янгол, завжди знаходить шлях до лазівок.

— Ти знайдеш мені такого напівкровку. І ти відправиш його в маєток Дмитра, або, якщо потрібно, пустиш його в тур усім земним шаром. Він має з'ясувати: інсценування це чи ні. І якщо це інсценування, то де він.

— Я зроблю це, Володарко. Але це займе час. І я не можу гарантувати його лояльність. Вони... не дуже нас шанують.

— Начхати мені на їхні шанування, — Діана знову стала холодною, раціональною. — Мені потрібна інформація. У тебе часу — три дні. Янгол кивнув і, ще раз змахнувши крилами, зник.

Діана залишилася в порожньому офісі, відчуваючи, як украдена у Стража Благодать засвоюється її сутністю, даючи їй сили не впасти непритомною від того жаху, що захлеснув її після випуску новин. Вона обхопила себе руками, намагаючись вгамувати тремтіння. У вухах усе ще лунав голос диктора: «...виявлений мертвим... підпал...».

— Ні, Дмитре, тільки не ти, ти не можеш, ти дав слово... — прошепотіла вона, і її голос зірвався. — Ти ж обіцяв. Ти не міг залишити мене тут одну серед цієї нескінченної брехні. Вона почувалася маленькою і беззахисною, попри всю свою внутрішню силу. Весь її «раціоналізм», яким вона так вміло користувалася, розсипався в порох перед обличчям простого людського горя. Їй хотілося кричати, трощити все навколо, але вона розуміла, що єдиний спосіб врятувати його (або хоча б його пам'ять) — це діяти. Але діяла вона зараз не як холодна машина, а як поранений звір, готовий на все, щоб повернути свого друга. Вона дістала телефон. Руки тремтіли так сильно, що вона двічі схибила повз кнопку розблокування. Десятки повідомлень від Антона.

Антон: - Діано, люба, де ти? Я місця собі не знаходжу. Будь ласка, просто дай знак, що ти в порядку. Я приїду куди завгодно. Діана дивилася на екран, і в очах защеміло.

Вона знала, що Антон щирий, що він дійсно переживає за неї, але він не міг її зрозуміти. Він не знав, хто вона насправді, і не знав, ким був для неї Сапега. Для Антона це була просто новина з телевізора, а для неї — кінець світу. Вона набрала повідомлення, ледь бачачи літери крізь пелену сліз:

Діана: Сталося те, до чого я не була готова. Мені потрібно побути одній кілька днів, щоб спробувати зібрати себе по частинах. Будь ласка, не шукай мене, я не хочу нікого ні бачити, ні чути.

Вона вимкнула телефон і сховала обличчя в долонях. Їй було страшно. Вперше за довгий час їй було по-справжньому страшно, що вона помилилася, що Дмитро дійсно загинув і що вона залишилася в цьому світі зовсім одна.

Макс, напівкровка в поношеному худі, обережно переступав через обгорілі балки в підвалі маєтку. Він очікував побачити тут жахливу картину смерті, але чим глибше він спускався, тим сильніше зростало його здивування. Він присів на коліна в центрі колишньої серверної. Повітря тут було дивним — воно не пахло гаром. Воно пахло... весною? Легкий, ледь вловимий аромат свіжоскошеної трави та озону, який буває тільки після грози.

— Нічого собі...

Через годину Діана, сидячи в тіні занедбаного парку, отримала це фото. Вона дивилася на екран смартфона, і її серце пропустило удар. Діана спостерігала, як фото, надіслане Максом, повільно завантажувалося в умовах поганого зв'язку. Вона чекала побачити «пелюстку», чекала того самого знака-обіцянки, який Дмитро давав їй колись. Але коли картинка прояснилася, серце Діани не просто пропустило удар — воно немов перетворилося на шматок холодного граніту. На фото не було лілій. На обгорілій підлозі серверної, у самому центрі, лежав обвуглений, деформований метал. Це був годинник Дмитра. Той самий, який він ніколи не знімав, стверджуючи, що він — його талісман, подарунок його батька-янгола. Метал оплавився так, ніби по ньому вдарив не просто вогонь, а небесний розряд, що стирає саму суть власника. Поруч, у сірому пилу, Макс зафіксував дещо гірше — клапоть тканини від його улюбленого пальта, просочений чимось темним, що навіть через екран віддавало порожнечею та остаточністю.