Розділ 12. Частина 2. Порада.

Повернення до коледжу було схоже на занурення в галасливий, яскравий акваріум після перебування у глибоководній, безмовній печері. Після суворого, бездушного, але захищеного світу Дмитра Сапеги, гуртожиток зустрів Діану хаосом, запахом недовареної кави та дешевих парфумів.

У цьому місці не було ані мармуру, ані прихованих камер, ані мовчазних охоронців. Зате тут було життя, кипуче і непередбачуване. Галас, сміх, гучна музика із сусідньої кімнати — все це було тією нормальністю, за яку вона боролася і якої тепер чіплялася, як за рятувальний круг.

Діана увійшла до своєї кімнати. Тут не було енергійної сусідки, не було купи чужих підручників та упаковок локшини. Була лише вона, її нечисленні, акуратно розкладені речі та тиша, яку вона тепер вміла цінувати, але якої й боялася. Ізоляція була її перевагою і її прокляттям.

Її єдина сусідка по блоку, тиха дівчина з іншого факультету, рідко траплялася їй на очі. Поверх “Еліти” або “Панів”, як його воліли називати ті, кому не пощастило в ньому оселитися, був практично порожнім. Праве крило на початку року вдалося заповнити повністю, і три кімнати на правому, але з часом, більша частина мешканців, не маючи змоги проплачувати проживання, переселилися в бюджетні кімнати поверхами вище. До другого семестру на першому поверсі залишилося проживати лише семеро осіб. П’ять дівчат і два хлопці. За ними згодом і закріпилося прізвисько “Царі”, “Породисті” або “Олігархат”. Спочатку це прізвисько викликало неприязнь у Діани та в інших мешканців платного поверху, але потім вони змирилися. Який сенс ображатися, якщо по факту так воно і було. Так, вона “Царки”, усі вони мали багатеньких батьків-олігархів, які могли собі дозволити оплачувати такий комфорт своїм дітям. І навіть якщо олігархами були не всі, то до лав простих смертних теж не належали. А тому погоняло “Царьок” вирішили носити гідно. Часом знижаючись до того, щоб поправити кого-небудь і уточнити, що “Цар” – це їхній батько, а вони просто “Принци” або “Принцеси”.

Вона розклала свої речі. У цей момент думка про борщ Дмитра, приготований під чуйним контролем його кухаря, здалася їй найдорожчою розкішшю. Діана вичавила легку посмішку, яка вимагала від неї незвичного зусилля.

А наступного дня почалися заняття. Аудиторії коледжу, пропахлі старим папером і пилом, різко контрастували з високотехнологічним кабінетом Дмитра. Діана сиділа на лекціях, намагаючись виглядати залученою до навчання, попри те, що вона зовсім не виспалася. Нехай і лягла вчасно, але прокрутилася добру половину ночі. Ці земні знання, порівняно з квантовою фізикою, яку вона заглиблювалася в особняку, здавалися їй дитячим лепетом, але навіть вони їй здавалися нестерпно тяжкими. Їй хотілося якщо не товариства подушки з ковдрою, то принаймні наявності міцної кави. І нехай свою ранкову норму кофеїну вона вже вжила, це не заважало їй мріяти про добавку.

Під час нудної лекції з вищої математики, доки професор монотонно розповідав про систему лінійних рівнянь, у голові Діани прокручувалися не формули, а меню кафетерію.

Її мозок, звиклий оперувати Всесвітніми Законами, з легкістю перемелював дрібні людські стратегії, але тепер, бездумно записуючи лекцію та перемальовуючи схеми з дошки, вона була не в змозі обчислити корінь квадратний зі ста двадцяти п'яти. І лише під обід сонна свідомість дівчини прокинулася, і та нарешті відчула себе живою. Наступна пара зі світової літератури була вже не такою болісною, хоча б тому, що там не потрібен був мозок взагалі. Просто сидиш і слухаєш, як голова театрального гуртка і викладач за сумісництвом розповідала про нового в цьому семестрі Письменника-фантаста, про його життєвий шлях і твір, який їм потрібно було прочитати. Цей твір вже був нею прочитаний. Діана проковтнула роман “Хроніки Етерни” буквально за якихось пару днів. П'ятсот сторінок захоплюючого роману були для неї солодші за мед і п'яніші за вино. Другу половину пари дівчинка із захопленням розповідала викладачу та всій групі про прочитане, і шокована вкотре жінка похвалила її та запропонувала їй як додатковий бал за тему написати їй доповідь по прочитаній нею книзі.

Студенти-одногрупники мали з цього приводу різні реакції. Одні дивилися на неї з відвертою зневагою, інші з заздрістю, деякі зі здивуванням та інтересом. Діана завжди була кращою з літератури, хоча і з інших предметів теж не тупила, хоч і якихось особливих старань не виявляла. Та ж вища математика давалася їй як два плюс два, але щоб сильно не виділятися, на вищий бал навмисне ніколи не дотягувала.

А потім було повернення до гуртожитку та вечеря в їдальні, підготовка домашнього завдання, і відхід до сну. Голова гуділа від першого насиченого дня, і байдуже, що першу його половину вона практично проспала. А через кілька днів вона зазначила, що ніби й нікуди не виїжджала. Студентське життя повністю заволоділо її свідомістю. І що більше вона занурювалася в цю гру в нормальність, то сильніше відчувала: холодний страх, який охопив її в особняку, трохи відступив. Тут, у шумі та метушні, у зобов'язаннях перед викладачами, напруга від Місії була розмита і не тиснула так нестерпно. Вона була маскуванням, і це маскування було зараз її єдиним захистом. Вона була Діаною, студенткою, і їй не хотілося, щоб ця Діана зникла. Цей штучний спокій був її наркотиком, від якого вона не бажала відмовлятися, нехай і розуміла, що рано чи пізно все одно доведеться.

Минуло три тижні. Життя Діани набуло комфортного, монотонного ритму. Вона успішно навчалася, брала участь у невинних студентських розвагах, вечеряла в їдальні і поверталася у свій тихий, оплачений куточок. Їй майже вдалося забути про мармуровий особняк, про Аудитора і про гнітюче почуття боргу та Повноти Часу.