Розділ 12. Частина 2. Порада.

Повернення до коледжу було схожим на занурення в галасливий, яскравий акваріум після перебування в глибоководній, безмовній печері. Після суворого, бездушного, але захищеного світу Дмитра Сапеги гуртожиток зустрів Діану хаосом, запахом недовареної кави та дешевих парфумів. У цьому місці не було ні мармуру, ні прихованих камер, ні мовчазних охоронців. Зате тут було життя, що вирувало й було непередбачуваним. Шум, сміх, гучна музика із сусідньої кімнати — все це було тією нормальністю, за яку вона боролася і за яку тепер чіплялася, як за рятівне коло.

Діана зайшла до своєї кімнати. Тут не було енергійної сусідки, не було купи чужих підручників та упаковок локшини. Була тільки вона, її нечисленні, акуратно розкладені речі та тиша, яку вона тепер уміла цінувати, але якої й боялася. Ізоляція була її перевагою і її прокляттям. Її єдина сусідка по блоку, тиха дівчина з іншого факультету, рідко потрапляла їй на очі. Поверх “Еліти” або “Панів”, як його воліли називати ті, кому не пощастило в ньому оселитися, був практично порожнім. Праве крило на початку року вдалося заповнити повністю, і три кімнати на лівому, але з часом більше половини мешканців, не маючи змоги оплачувати проживання, переселилися в бюджетні кімнати поверхами вище. До другого семестру на першому поверсі залишилися проживати лише семеро людей. П'ять дівчат і два хлопці. За ними то згодом і закріпилося прізвисько “Царі”, “Породисті” або “Олігархат”. Спочатку це прізвисько викликало неприязнь у Діани та інших постояльців платного поверху, але потім вони змирилися. Який сенс ображатися, якщо за фактом воно так і було. Так, вони “Царьки”, всі вони мали багатеньких батьків-олігархів, які могли собі дозволити оплачувати такий комфорт своїм дітям. І навіть якщо олігархами були не всі, то й до лав простих смертних теж не належали. А тому наіменування “Царьок” вирішили носити гідно. Часом зниходячи до того, щоб поправити кого-небудь і уточнити, що “Царі” — це їхній батьки, а вони просто “Принци” чи “Принцеси”.

Вона розклала свої речі. У цей момент думка про борщ кухарки в будинку Дмитра здалася їй найдорожчою розкішшю. Діана вичавила легку усмішку, яка вимагала від неї незвичного зусилля. А наступного дня почалися заняття. Аудиторії коледжу, пропахлі старим папером і пилом, різко контрастували з високотехнологічним кабінетом Дмитра. Діана сиділа на лекціях, намагаючись виглядати залученою, незважаючи на те, що вона зовсім не виспалася. Нехай і лягла вчасно, але прокрутилася добру половину ночі. Ці земні знання, порівняно з квантовою фізикою, яку вона штудірувала в особняку, здавалися їй дитячим лепетом, але навіть вони були для неї нестерпно обтяжливими. Їй хотілося якщо не товариства подушки з ковдрою, то принаймні наявності міцної кави. І нехай свою ранкову норму кофеїну вона вже спожила, це не заважало їй мріяти про добавку. Під час нудної лекції з вищої математики, поки професор монотонно розповідав про систему лінійних рівнянь, у голові Діани прокручувалися не формули, а меню кафетерію. Її мозок насилу перемелював дрібні людські стратегії, і тепер, бездумно записуючи лекцію та перемальовуючи схеми з дошки, вона була не в змозі вирахувати корінь квадратний зі ста двадцяти п'яти.

І тільки до обіду сонна свідомість дівчинки прокинулася, і та нарешті відчула себе живою. Наступна пара зі світової літератури була вже не такою болісною, хоча б тому, що там не був потрібен мозок взагалі. Просто сидиш і слухаєш, як керівниця театрального гуртка і викладачка за сумісництвом говорила про нового в цьому семестрі письменника-фантаста, про його життєвий шлях і твір, який їм потрібно було прочитати. Цей твір уже був нею прочитаний. Діана проковтнула роман “Хроніки Етерни” буквально за якихось пару днів. П'ятсот сторінок захоплюючого роману були для неї солодшими за мед і п'янкішими за вино. Другу половину пари дівчинка із захопленням розповідала викладачці та всій групі о прочитаному, і шокована вкотре жінка похвалила її та запропонувала їй як додатковий бал за тему написати доповідь за прочитаною нею книгою.

Студенти-одногрупники мали із цього приводу різні реакції. Одні дивилися на неї з відвертим презирством, інші із заздрістю, дехто з подивом та інтересом. Діана завжди була найкращою з літератури, хоча й з інших предметів теж не тупила, хоч і якихось особливих старань не виявляла. Та ж вища математика давалася їй як два плюс два, але щоб сильно не виділятися, на вищий бал навмисно ніколи не дотягувала.

А потім було повернення в гуртожиток і вечеря в їдальні, підготовка домашнього завдання та відхід до сну. Голова гуділа від першого насиченого дня, і плювати, що першу його половину вона практично проспала. А за кілька днів вона зауважила, що наче нікуди й не йшла. Студентське життя повністю заволоділо її свідомістю. І чим більше вона занурювалася в цю гру в нормальність, тим сильніше відчувала: холодний страх, який охопив її в особняку, трохи відступив. Тут, у гаморі та метушні, у зобов'язаннях перед викладачами, напруга від Місії була розмита і не тиснула так нестерпно. Вона була маскуванням, і це маскування було зараз її єдиним захистом. Вона була Діаною, студенткою, і їй не хотілося, щоб ця Діана зникла. Цей штучний спокій був її наркотиком, від якого вона не бажала відмовлятися, нехай і розуміла, що рано чи пізно все одно доведеться.

Минуло три тижні. Життя Діани набуло комфортного, монотонного ритму. Вона успішно навчалася, брала участь у невинних студентських розвагах, вечеряла в їдальні та поверталася у свій тихий, оплачений куточок. Їй майже вдалося забути про мармуровий особняк, про Аудитора і про давяще почуття обов'язку та Повноти Часу. Одного вечора Діана сиділа в кімнаті, схилившись над доповіддю з фантастики для викладачки літератури. Кімната була освітлена настільною лампою, за вікном завивав пізній лютневий вітер. Вона почувалася розслабленою, майже щасливою, зануреною у світ, де вищі закони стосувалися лише вигаданих героїв. Раптово пролунав різкий, наполегливий дзвінок. Вона не одразу підняла слухавку, досадуючи через порушення свого робочого спокою.