Розділ 12. Частина 1. Кінець уікенду.

Кілька днів Діана насолоджувалася тишею та спокоєм. Дмитро з головою поринув у свої справи, далі допомога дівчинки йому вже була не потрібна. А тому вона знову була надана самій собі. І лише ввечері за спільною трапезою вони проводили час разом. Діана заглибилася в читання своєї довгоочікуваної книги, і цей світ, описаний у романі, був для неї куди звичнішим і приємнішим, ніж той, у якому вона жила останній тиждень. Кузнєцов на добровільно-примусовій основі погодився співпрацювати із Сапегою, і справи чоловіка з новими оборотами поповзли підкорювати нові вершини. Дмитро всерйоз намірився вийти на новий рівень. Його метою було вийти зі статусу великого бізнесмена області й увійти в амплуа магната, або навіть точніше сказати — імперіаліста. Він рушив назустріч своїй меті створити імперію і стати імператором, з яким рахувалися б інші.

Зимовий вікенд Діани добігав кінця, і дівчинка мимоволі задумалася про те, що їхати їй зовсім не хочеться. Будинок Дмитра, незважаючи на те, що він їй не дуже подобався, став для неї не просто сховищем чи притулком, а повноцінним домом. Так, їй усе ще хотілося багато чого змінити в інтер'єрі цієї подоби мавзолею. Скляний палац, нашпигований камерами відеоспостереження та датчиками. Розкіш цього палацу, на особисту думку Діани, була просто непристойною, і Дмитро почувався в ній абсолютно затишно. Але для неї самої вся ця мішура була бездушною і безликою, холодною і порожньою. І незважаючи на все це, вона все ж не просто звикла, а прижилася в цьому новому для неї домі. Діана відклала книгу, задумливо дивлячись на відблиски каміна в полірованому мармурі підлоги. Навіть бездушність цього місця набула для неї дивної, парадоксальної чарівності. Тут не було тієї гнітючої бідності та вічної тривоги, які супроводжували її колишнє життя. Тут була захищеність. Холодний, неприступний купол зі скла та бетону, під яким її ніхто не міг дістати. Увечері за вечерею Діана розповідала про книгу, про героїв, які боролися за свою любов і свободу. Її голос був тихим, але впевненим. Дмитро від неї не відставав. Він, як виявилося, теж почитував цей самий роман, щоправда, не з таким завзяттям і швидкістю, як Діана. І у нього щодо цієї ж книги була своя думка. Він не соромлячись висловлював її, від чого часом їхні обговорення перетворювалися на свого роду дебати двох читачів. Дорослий чоловік, який пройшов у житті Крим і Рим, і дівчинка-підліток зі своїм уявленням про світ.

Після ночі, проведеної в мармуровій гробниці під пострілами та криком звільненої душі, будинок Дмитра Сапеги здавався оазисом нереального спокою. Настало затишшя. Не напружена тиша очікування, а м'який, насильно завойований перепочинок. Кузнєцов, завдяки шантажу Дмитра, став невидимою стіною між ним і його конкурентами. Фонд Керування Активами, який щойно намагався підірвати Мармуровий Форт, раптово затих, паралізований невидимим впливом свого, тепер уже колишнього, ворога. Дмитро занурився в роботу з головою, але його діяльність змінилася. Він більше не сидів у мережі, захищаючись. Він планував. Його увага була зосереджена на «Проєкті» — тій амбітній меті, заради якої він примусив Кузнецова до співпраці. Весь його день минав у кабінеті, де на величезному моніторі світилися не фінансові графіки, а креслення, повні математичних викладок і гіпотез, натхненних ідеями Діани.

Сама Діана проводила час у бібліотеці. Вона, нарешті, дочитала «Хроніки Етерни» і, з легкою грустю підлітка, відклала книгу вбік. Тепер її цікавили реальні, земні «казки». На столі поруч із ноутбуком лежали підручники з квантової фізики, релятивістської механіки і навіть давньогрецької філософії. Для неї це було не навчання, а пошук нових лазівок, нових «зазорів» у земних законах, які можна було використати. Її найбільша сила — Пам'ять Кузнєцова, маленька чорна флешка — тепер лежала в сейфі Дмитра, поруч із його найдорожчими паперами. Це була їхня страховка, їхня кнопка «стоп», яку вони домовилися не натискати без крайньої необхідності. Дмитро усвідомлював, що використання цієї інформації для збагачення позбавить його моральної переваги, зробивши його таким самим, як Кузнєцов. Він волів тримати її як Ультиматум, а не Інструмент.

Щовечора, рівно о сьомій, тиша маєтку порушувалася. Це був час їхньої спільної вечері. У  їдальні, де аромати борщу змінилися тонкими запахами вишуканих, але простих страв, панувала найневимушеніша атмосфера. Тут не було місця рахункам, Аудиторам чи всесвітній рівновазі. Були тільки дві людини, які знайшли одна в одній дивну інтелектуальну втіху.

— Ти кажеш, що Всесвіт не терпить двох Рівноваг, — задумливо вимовив Дмитро, відпиваючи компот. — А цей будинок, Діано? Він терпить два Розуми. Твій, що вічно шукає «зазори» у фізиці, і мій, що шукає зазори в бізнесі. У цьому немає суперечності?

Діана усміхнулася, відклавши виделку.

— Ні, Дмитре. Тому що наші Рівноваги різні. Моя Рівновага — це закон, який утримує світ від розпаду. Ваша Рівновага — це порядок, який дозволяє Вам перемагати в грі. Вони не конфліктують. Навпаки, вони доповнюють одне одного. Ви створюєте правила, а я шукаю, як їх обійти, використовуючи вищі закони.

— Ти занадто ускладнюєш, — похитав головою Дмитро. — Я просто ціную свій прибуток.

— А я ціную, що Ви пам'ятаєте, що я люблю їсти, Дмитре, — парирувала вона, і в її очах спалахнув той рідкісний, по-справжньому підлітковий вогник. — Це, мабуть, найнадійніша Рівновага, яку я знайшла на цій планеті.

Дмитро на мить завмер, вражений простотою її слів. У його холодному, розрахунковому житті Діана стала єдиним незліченним активом, чия цінність визначалася не угодами, а теплом. У своїй турботі про неї, у щоденних вечерях, він уперше почувався не хижаком, а Хранителем. Тепер у цьому притулку, серед мармуру, утворилася тиша — не та, що тисне на вуха й легені, а тепла, легка й умиротворяюча. Це місце, будинок, який він колись побудував і вклав усі свої сили, час і кошти, колись бездушне й відчужене, стало по-справжньому світлим і затишним. Його притулок перетворився на повноцінний дім, і це почуття тепла, затишку, світла й спокою принесла ніхто інша, як дівчинка-підліток. У цьому будинку було багато жінок, але жодна з них не могла дати цьому місцю те, що дала Діана. І нехай їхні стосунки були аж ніяк не романтичного характеру, її присутність наповнила його стіни сенсом, а його життя — надією, довівши, що справжній дім будується не з каменю й мармуру, а з душевної близькості та турботи про ближнього. Саме юна Діана, своєю безпосередністю та щирістю, змогла вигнати із притулку холод і порожнечу, подарувавши йому те дорогоцінне, непорушне почуття приналежності, якого він так довго й марно чекав від дорослих і байдужих. Цей спокій і затишок стали його тихою гаванню, фундаментом, на якому тепер зиждилося його нове, справжнє життя — життя, яке раптово, але невідворотно, вдихнула в його кам'яний світ дівчинка-тінейджер.