Розділ 12. Частина 1. Кінець уікенду.

Наступні кілька днів Діана насолоджувалася тишею та спокоєм. Дмитро з головою поринув у свої справи, далі допомога дівчинки йому вже була не потрібна. А тому вона знову була надана сама собі. І тільки ввечері за спільною трапезою вони проводили час разом. Діана занурилася у читання своєї довгоочікуваної книги, і цей світ, описаний у романі, був для неї значно звичнішим і приємнішим, ніж той, в якому вона жила останній тиждень.

Кузнецов на добровільно-примусовій основі погодився співпрацювати із Сапегою, і справи чоловіка з новими обертами поповзли підкорювати нові вершини. Дмитро всерйоз намірився вийти на новий рівень. Його метою було вийти зі статусу великого бізнесмена області й увійти в амплуа магната, або навіть точніше сказати імперіаліста. Чоловік рушив назустріч до своєї мети: створити імперію і стати імператором, з яким би рахувалися інші.

Зимовий вікенд Діани добігав кінця, і дівчинка мимоволі задумалася про те, що їхати їй зовсім не хочеться. Будинок Дмитра, попри те, що він їй не дуже подобався, став для неї не просто притулком чи пристанищем, а повноцінним домом. Так, їй усе ще хотілося багато змінити в інтер’єрі цієї подоби мавзолею. Скляний палац, напханий камерами відеоспостереження та датчиками. Розкіш цього палацу, на особисту думку Діани, була просто непристойною, і Дмитро почувався в ній абсолютно затишно. Але для неї самої вся ця мішура була бездушною та безликою, холодною і порожньою. І попри все це, вона все ж не просто звикла, а прижилася в цьому новому для неї домі.

Діана відклала книгу, замислено дивлячись на відблиски каміна на полірованому мармурі підлоги. Навіть бездушність цього місця набула для неї дивної, парадоксальної чарівності. Тут не було тієї гнітючої бідності та вічної тривоги, які супроводжували її колишнє життя. Тут був захист. Холодний, неприступний купол зі скла та бетону, під яким її ніхто не міг дістатися.

Увечері за вечерею Діана розповідала про книгу, про героїв, які боролися за своє кохання та свободу. Її голос був тихим, але впевненим. Дмитро від неї не відставав. Він, як виявилося, теж почитував цей самий роман, щоправда, не з таким завзяттям і швидкістю, як Діана. І у нього щодо цієї ж книги була своя думка. Він не соромлячись висловлював її, від чого часом їхні обговорення перетворювалися на свого роду дебати двох читачів. Дорослий чоловік, що пройшов у житті Крим і Рим, та дівчинка-підліток зі своїм уявленням про світ.

Після ночі, проведеної в мармуровій гробниці під пострілами та криком звільненої душі, будинок Дмитра Сапеги здавався оазисом нереального спокою. Настало затишшя. Не напружена тиша очікування, а м'який, насильно завойований перепочинок.

Кузнецов, завдяки шантажу Дмитра, став невидимою стіною між ним та його конкурентами. Фонд Управління Активами, який щойно намагався підірвати Мармуровий Форт, раптово затих, паралізований невидимим впливом свого, тепер уже колишнього, ворога.

Дмитро занурився в роботу з головою, але його діяльність змінилася. Він більше не сидів у мережі, захищаючись. Він планував. Його увага була зосереджена на «Проєкті» — тій амбітній цілі, заради якої він примусив Кузнецова до співпраці. Весь його день проходив у кабінеті, де на величезному, захищеному моніторі світилися не фінансові графіки, а креслення, повні математичних викладок і гіпотез, натхненних ідеями Діани.

Сама Діана проводила час у бібліотеці. Вона, нарешті, дочитала «Хроніки Етерни» і, з легким сумом підлітка, відклала книгу вбік. Тепер її цікавили реальні, земні «казки». На столі поруч із ноутбуком лежали підручники з квантової фізики, релятивістської механіки і навіть давньогрецької філософії. Для неї це було не навчання, а пошук нових лазівок, нових «зазорів» у земних законах, які можна було використати.

Її найбільша сила – Па́м'ять Кузнецова, маленька чорна флешка – тепер лежала в сейфі Дмитра, поруч із його найдорожчими паперами. Це була їхня страховка, їхня кнопка «стоп», яку вони домовилися не натискати без крайньої потреби. Дмитро усвідомлював, що використання цієї інформації для збагачення позбавить його моральної переваги, зробивши його таким самим, як Кузнецов. Він волів тримати її як Ультиматум, а не Інструмент.

Щовечора, рівно о сьомій, тиша особняка порушувалася. Це був час їхньої спільної вечері.

У малій їдальні, де аромати борщу змінилися тонкими запахами вишуканих, але простих страв, панувала найбільш невимушена атмосфера. Тут не було місця рахункам, Аудиторам чи вселенській рівновазі. Були лише двоє людей, які знайшли одне в одному дивну, інтелектуальну втіху.

— Ти кажеш, що Всесвіт не терпить двох Рівноваг, — замислено промовив Дмитро, відпиваючи компот. — А цей дім, Діано? Він терпить два Розуми. Твій, який вічно шукає «зазори» у фізиці, і мій, який шукає зазори в бізнесі. У цьому немає суперечності?

Діана посміхнулася, відклавши виделку.

— Ні, Дмитре. Тому що наші Рівноваги різні. Моя Рівновага — це закон, який утримує світ від розпаду. Ваша Рівновага — це порядок, який дозволяє Вам перемагати у грі. Вони не конфліктують. Навпаки, вони доповнюють одне одного. Ви створюєте правила, а я шукаю, як їх обійти, використовуючи вищі закони.

— Ти надто ускладнюєш, — похитав головою Дмитро. — Я просто ціную свій прибуток.

— А я ціную, що Ви пам'ятаєте, який борщ мені подобається, Дмитре, — парирувала вона, і в її очах спалахнув той рідкісний, по-справжньому підлітковий вогник. — Це, мабуть, найнадійніша Рівновага, яку я знайшла на цій планеті.