Розділ 11. Частина 3. Вхід у Форт.

Дмитро вів машину на граничній швидкості, ніч згущалася. Поруч із ним сиділа Діана, а ззаду — Аудитор. Присутність кіборга в салоні була сюрреалістичною: він сидів, абсолютно непорушний, наче статуя з обсидіану й металу, випромінюючи стримувану, але все ж відчутну міць.

— Ми не можемо просто увійти, — сказав Дмитро, стискаючи кермо. — Його охорона буде напоготові після збою Дублюючого Центру. І добермани...

— Добермани — не проблема, — спокійно сказала Діана. — Аудитор — його кров.

— Ти впевнена, що він не переключиться? — Дмитро кинув швидкий погляд у дзеркало заднього виду. — Що він не вирішить, ніби Баланс вимагає моєї голови?

— Він відпустив зброю. Це його відповідь. Він — машина, яка шукає логіку. Я дала йому цю логіку: Свобода вимагає Пам'яті, а не Смерті.

Вони під'їхали до маєтку Кузнєцова. Будинок був освітлений, але довколишня територія тонула в тінях. Прихована стежка, про яку знав Дмитро, вела до задньої стіни, за якою, як він припускав, і розташовувався «Мармуровий Форт».

Вийшовши з машини, Аудитор підвів голову. Наче антени, його сині очі вловлювали невидимі сигнали.

— Вони тут.

З темряви пролунало глухе, гортанне ричання. Три величезні, чорні, як ніч, добермани, більше схожі на скульптури, ніж на живих собак, вийшли з-за кущів, їхні очі горіли жовтим. Вони побачили Дмитра, і їхнє ричання посилилося, переростаючи в попереджувальне виття.

— Я відволікаю їх, — прошепотів Дмитро, але Діана зупинила його.

— Ні. Це не собаки. Це біометричний захист.

Вона кивнула Аудитору. Кіборг повільно ступив уперед, просто назустріч тваринам. Він простягнув руку, і в його синіх очах спалахнуло те саме світло, що й на панелі керування яхти. Він не видав жодного звуку. Але добермани завмерли. Вони не гавкали й не нападали. Вони встали на задні лапи, витягнувши морди до його руки, і заскавуліли, наче впізнали свого господаря. Це був звук покірності та туги.

Аудитор опустив руку на голову найближчого собаки.

— Доступ дозволено.

Поруч із місцем, де стояли добермани, у землі безшумно від'їхала секція кам'яної кладки, відкриваючи вхід до якоїсь підземної споруди — Мармурового Форту.

— Він зробив зі свого сина ключ, а зі своїх собак — замок, — прошепотів Дмитро, вражений винахідливістю та цинізмом Кузнєцова.

— І те, й інше ми тепер використаємо, — відповіла Діана. Вона поглянула на Аудитора. — Пам'ять чекає. Я йду з тобою.

Дмитро дістав із-за пазухи пістолет і кивнув. Гра перейшла на новий рівень. Тепер вони були не просто жертвами. Вони були зламниками.

Повітря, що ринуло з відчиненого проходу, було затхлим і прохолодним, із виразним запахом озону та старого пилу. Секція кам'яної кладки, від'їхавши вбік, оголила широкий, похилий тунель, облицьований бездоганно білим мармуром, який виглядав чужорідно під землею, наче саркофаг. Дмитро першим опустився в отвір. Світло від його ліхтарика вихопило ідеальну чистоту стін, на яких не було жодного шва чи сліду вологи. «Мармуровий форт — його остання, найособистіша фортеця», — подумав він.

Позаду почулися тихі кроки Діани, а потім ледь помітний металевий скрегіт — Аудитор рушив за ними. Добермани, чия служба закінчилася, лягли біля отвору, чорні тіні, які тепер охороняли безмовний вхід. Тунель вів униз під крутим кутом. Єдиним звуком, окрім їхніх кроків, був легкий, високочастотний гул, який, здавалося, виходив із самого каменю, резонуючи у скронях.

— Система активна, — прошепотала Діана, її голос здавався занадто голосним у цій мертвій тиші. — Вентиляція, живлення, все працює. Кузнєцов очікував, що повернеться сюди.

— Або що його ніхто ніколи не знайде, — поправив Дмитро.

Він тримав пістолет напоготові, його серце стукало об ребра нерівним, гарячковим ритмом. У цьому місці він почувався більш уразливим, ніж на відкритій дорозі. Тут Кузнєцов був абсолютним господарем.

Тунель закінчився масивними броньованими дверима, врізаними в мармур. На них не було ні ручки, ні кодової панелі, лише заглиблення, що ідеально повторювало форму людської долоні, з крихітним отвором для забору крові або сканування. Аудитор зупинився перед ними. Знову це ледь вловиме синє світло спалахнуло в його очах.

— Сканування. Ідентифікація.

Кіборг підніс свою руку, копію руки сина Кузнєцова, к сенсору. Він не притиснув її до заглиблення, секундна пауза, і з отвору пролунало тихе клацання, а потім — голос Кузнєцова, записаний із лячною чіткістю.

— Доступ дозволено. Ласкаво просимо додому, мій хлопчику.

Бронедвері зашипіли і з потужним гідравлічним скреготом почали повільно від'їжджати вбік.

— Це його особистий сейф, — пробурмотів Дмитро, відчуваючи, як волосся стає дибом на потилиці.

За дверима відкрився простір, який приголомшив Дмитра своєю грандіозністю. Це був не бункер, а підземний центр керування, більше схожий на музей високих технологій або святилище. У центрі кімнати, оточеної рядами мерехтливих серверів, стояв єдиний предмет: Голографічний Модуль Пам'яті. Він являв собою величезний прозорий кристал, що ширяв над постаментом. Усередині кристала, наче застиглий туман, переливалися мільйони цифрових даних. Це була Пам'ять — не просто інформація, а оцифрована хроніка всього, що знав Кузнецов.