Розділ 11. Частина 3. Вхід у Форт.

Дмитро вів машину на неймовірній швидкості, ніч згущувалася. Поруч із ним сиділа Діана, а ззаду — Аудитор. Присутність кіборга в салоні була сюрреалістичною: він сидів, абсолютно нерухомий, наче статуя з обсидіану та металу, випромінюючи стримувану, але все ж відчутну міць.

— Ми не можемо просто увійти, — сказав Дмитро, стискаючи кермо. — Його охорона буде напоготові після збою Дублюючого Центру. І добермани... — Добермани — не проблема, — спокійно сказала Діана. — Аудитор — його кров. — Ти впевнена, що він не переключиться? — Дмитро кинув швидкий погляд у дзеркало заднього виду. — Що він не вирішить, що Баланс вимагає моєї голови?

— Він відпустив гайковий ключ. Це його відповідь. Він — машина, яка шукає логіку. Я дала йому вищу логіку: Свобода вимагає Пам’яті, а не Смерті.

Вони під'їхали до маєтку Кузнєцова. Будинок був освітлений, але територія навколо нього тонула в тінях. Прихована стежка, про яку Дмитро знав, вела до задньої стіни, за якою, як він припускав, і знаходився «Мармуровий Форт».

Вийшовши з машини, Аудитор підняв голову. Наче антени, його сині очі вловлювали невидимі сигнали. — Вони тут. З темряви пролунало глухе, гортанне гарчання. Три величезних, чорних, як ніч, добермани, більше схожих на скульптури, ніж на живих собак, вийшли з-за кущів, їхні очі горіли жовтим. Вони побачили Дмитра, і їхнє гарчання посилилося, перетворюючись на попереджувальне виття.

— Я відволікаю їх, — прошепотів Дмитро, але Діана зупинила його. — Ні. Це не собаки. Це біометричний захист. Вона кивнула Аудитору. Кіборг повільно ступив уперед, прямо назустріч тваринам. Він простягнув руку, і в його синіх очах спалахнуло те саме світло, що й на панелі управління яхти — Другий Голос.

Він не видав жодного звуку. Але добермани завмерли. Вони не гавкали і не нападали. Вони встали на задні лапи, витягнувши морди до його руки, і заскімлили, немов упізнали свого господаря. Це був звук покори та туги.

Аудитор опустив руку на голову найближчого пса. — Доступ дозволено.

Поруч із місцем, де стояли добермани, в землі безшумно від'їхала секція кам'яної кладки, відкриваючи вхід до якоїсь підземної споруди — Мармурового Форту. — Він зробив зі свого сина ключ, а зі своїх собак — замок, — прошепотів Дмитро, вражений винахідливістю та цинізмом Кузнєцова. — І те, і інше ми тепер використовуємо, — відповіла Діана. Вона поглянула на Аудитора. — Пам'ять чекає. Я йду з тобою. Дмитро дістав з-за пазухи пістолет і кивнув. Гра перейшла на новий рівень. Тепер вони були не просто жертвами. Вони були зламом.

Повітря, що хлинуло з відкритого проходу, було затхлим і прохолодним, із виразним запахом озону та старого пилу. Секція кам'яної кладки, від'їхавши вбік, оголила широкий, похилий тунель, облицьований бездоганно білим мармуром, який виглядав чужорідно під землею, як саркофаг. Дмитро першим опустився у проріз. Світло від його ліхтарика вихопило ідеальну чистоту стін, на яких не було жодного шва чи сліду вологи. — «Мармуровий форт — його остання, найбільш особиста фортеця,» — подумав він.

Позаду пролунали тихі кроки Діани, а потім ледь чутний металевий скрегіт — Аудитор пішов за ними. Добермани, їхня служба закінчена, лягли біля прорізу, чорні тіні, що охороняли тепер безмовний вхід. Тунель вів униз під крутим кутом. Єдиний звук, крім їхніх кроків, був легкий, високочастотний гул, який, здавалося, виходив із самого каменю, резонуючи у скронях.

— Система активна, — прошепотіла Діана, її голос здавався надто гучним у цій мертвій тиші. — Вентиляція, живлення, усе працює. Кузнєцов очікував, що повернеться сюди. — Або що його ніхто ніколи не знайде, — поправив Дмитро. Він тримав пістолет напоготові, його серце стукало об ребра нерівним, гарячковим ритмом. У цьому місці він почувався більш уразливим, ніж на відкритій дорозі. Тут Кузнєцов був абсолютним господарем.

Тунель закінчився масивними броньованими дверима, врізаними в мармур. На ній не було ні ручки, ні кодової панелі, лише заглиблення, що ідеально повторювало форму людської долоні, з крихітним отвором для забору крові або сканування. Аудитор зупинився перед нею. Знову це ледь помітне синє світло спалахнуло в його очах.

— Сканування. Ідентифікація.

Кіборг підніс свою руку, копію руки сина Кузнєцова, до сенсора. Але він не приклав її до заглиблення. Він вставив в отвір тонкий, гострий металевий стилет, який висунувся з його вказівного пальця. Секундна пауза, і з отвору пролунало тихе клацання, а потім — голос Кузнєцова, записаний із лякаючою чіткістю. — Доступ дозволено. Ласкаво просимо додому, мій хлопчику.

Бронедвері засичали, і з потужним гідравлічним скреготом почали повільно відходити вбік. — Він використовує не лише його ДНК, а й його Душу. Це його особистий сейф, — пробурмотів Дмитро, відчуваючи, як волосся стає дибки на потилиці.

За дверима відкрився простір, який вразив Дмитра своєю грандіозністю. Це був не бункер, а підземний центр управління, більше схожий на музей високих технологій або святилище. У центрі кімнати, оточеної рядами мерехтливих серверів, стояв єдиний предмет: Голографічний Модуль Пам'яті. Він являв собою величезний прозорий кристал, що ширяв над постаментом. Всередині кристала, як застиглий туман, переливалися мільйони цифрових даних. Це була Пам'ять — не просто інформація, а оцифрована хроніка всього, що знав Кузнєцов.

Діана негайно ступила до Модуля, її обличчя було зосередженим і блідим. — Це воно. Усе, що нам потрібно. Імена. Плани. Слабкості Кузнєцова.