Розділ 10. Частина 4. Мармуровий Форт.

Діана прокинулася задовго до світанку. Це була не та свіжа ясність відпочинку, яку їй давав довгий глибокий сон, а липка, тривожна пильність, притаманна хижакові, який чує кроки на своїй території. Вона лежала, дивлячись у стелю, і слухала. Поверхом нижче скрипнула підлога, далекий гул далекий гул машин, що проїжджають по шосе, — кожен звук у цьому будинку, і цілому світі в цілому, тепер здавався їй кодом, який треба розшифрувати. Довго думати не довелося. Зараз у будинку крім неї немає нікого, а отже додому повернувся Дмитро, ну, чи хтось інший, той, кому не належить ошиватися в цьому сучасному “Версальському палаці” опівна четверту ранку. Думки миттєво, як уламки льоду, вкололи свідомість: 120 - 7 - 65%,  Клацання, 7 смертей, І Кузнєцов. "Він не людина", - знову спливли слова Дмитра. Вона підскочила з ліжка, натягла свій улюблений сірий светр. Книга в твердій палітурці, «Хроніки Етерни», так само манила, але тепер це було схоже на втечу. Вона сама не знала чому, але в якийсь момент її думка змінилася. Якщо спочатку вона вирішила не втручатися у справи Сапеги, то тепер усе змінилося. Чому саме зараз до неї дійшла одна дуже проста істина, та яку вона ігнорувала весь вчорашній вечір. І ця істина полягала в тому, що навчиться жити в цьому світі під керівництвом Дмитра і без його заступництва у неї не вийде, якщо з ним, щось станеться, то всі її плани на нормальне життя зруйнуються, а отже - втрачати його для неї недозволена розкіш, тому, вона повинна кров з носу захистити його всіма доступними їй способами. А вже потім вона зможе сховатися у світі, де зло чітко позначено, та носить роги й копита. Це принаймні набагато легше, ніж прийняти світ, де зло носить дорогий костюм і п'є коньяк.
Їй треба було подивитись на нього. Переконатися, що це він, а не хтось, кому тут не місце. Можливо, це дурна ідея, при всьому тому, як оточений його будинок захистом, та все ж, вона багато разів бачила у фільмах, як зловмисники проникають у такі неприступні фортеці та роблять у них те, що задумали. Вона спустилася до вітальні. Все було так, як вона залишила: диктофон на столі, блокнот із цифрами та формулюванням: «Контролюючий аудитор — зброя». Тільки склянка з бурштиновим коньяком була порожня, а на його місці лежав акуратно складений, бездоганний темно-синій піджак. Дмитро стояв біля великого вікна з видом на ґанок. Ранкова імла огортала його, роблячи схожим на силует, вирізаний із темряви. Він тримав в руці телефон, і за виразом його обличчя, після того, як напружилася лінія його плечей, Діана зрозуміла, що він не просто перевіряє пошту.
- Ти маєш спати, - сказав він, не обертаючись. Голос його був рівний, позбавлений вчорашньої театральності.
- Я, як не дивно виспалася, - прибрехала дівчинка невимушено бадьорим голосом. - А ось ви не схожі на людину, яка спала.
Він повільно обернувся. Посмішка, яку він подарував їй, була вимученою, але щирою.
— Це побічний ефект від перебування на цьому світі, Діано. Сон – розкіш, яку не всі можуть собі дозволити. Особливо, коли на тебе точить зуби, істота походження якої невідоме.
- "Контролюючий аудитор", - сухо уточнила вона. - Я розшифрувала.
Дмитро кивнув, його погляд ковзнув до диктофона на столі.
— Маю визнати, незважаючи на всю твою юність та незрілість, Ти — найкращий мій актив за останні років так десять, як мінімум. Ти знайшла те, що не мала. Не просто цифри, не просто умови, ти знайшла суть.
Діана спохмурніла.
- Я знайшла клацання.
Вона підійшла до диктофона, увімкнула його і вивела на колонки той самий, ледь помітний звук, який стався в момент, коли Кузнєцов говорив про карт-бланш. Кхать!
Він був коротким, сухим, наче хтось швидко відкрив і закрив дуже точний механізм.
- Що це? — спитала Діана, пильно дивлячись на Сапегу.
Дмитро не одразу відповів. Він підійшов до столу, взяв до рук диктофон, повернув його, наче це була не техніка, що записувала, а щось містичне.
— Вчора, коли ти говорила про шпигуна-некроманту, це було смішно, — тихо сказав він. — Сьогодні... Сьогодні ти надто близько підійшла до істини.
Він підвів на неї очі. У них більше не було ні єхидства, ні спокуси, тільки холодної, розважливої ​​потреби. — Кузнєцов не використовує людей для такої роботи. Він використовує інструменти. "Аудитор" - це його особистий, автономний... як би тобі пояснити...
- Зброя, - закінчила Діана. — Ми його називали «контролюючим аудитором» через цифру 7. Але він сам сказав, що цей «аудитор» є контролюючим.
- Правильно. Він пильнує. Контролює результат. Успіх угоди. Не гроші. Не товар. Він контролює, щоб я не отримав зайвого. І щоб я заплатив свою ціну. Баланс. Його баланс.
Дмитро був серйозний і навіть певною мірою фанатично суворий так що, Діана відчула, як по її шкірі пробіг холодок. Вперше за весь час вона відчула не просто ментальну, а й фізичну загрозу. Це було відчуття, що її оточують невидимі, нелюдські очі, які стежать за кожним її кроком, кожним зітханням, кожною думкою. 

- Що це за звук? - повторила вона.
— Я не знаю, — зізнався Дмитро. І це «не знаю» прозвучало набагато страшніше, ніж будь-яка самовпевнена відповідь. — Але ж це й органічний, і механічний звук одночасно. Кузнєцов, як і я, змушений був пристосуватися до цього світу. Але він пристосувався, відмовившись від більшості людських обмежень. Твоя здатність бачити підтекст, Діана, зараз не просто врятувала мою угоду, вона врятувала нас обох від раптового нападу.
- Напади?
— Ти записала: «Готовність до фізичної дії на момент відмови». Якби я сказав «Ні, 80% — це мій максимум», він не сперечався б. Він би відреагував. І це клацання... це звук активації.
Діана повільно підійшла до крісла, взяла свій блокнот і перевернула сторінку, залишаючи за спиною вчорашні 65% та 7. Вона відкрила чисту сторінку.
— Я мушу допомогти вам, — сказала вона. — Мій Брат дав  мені зрозуміти: мене оберігають лише від нелюдів. Від повсякденної земної загрози... мені треба захищатися самій. І якщо ви мій єдиний «куратор» з виживання, ваше життя — моя перша і найважливіша інвестиція.
Дмитро відклав диктофон. На його обличчі вперше за всю розмову з'явилося щось схоже на гордість.
- Ти освоюєш уроки, - він кивнув. — Що тобі потрібно?
- Мої здібності запечатані, - Діана знову відчула гіркоту. — Мій божественний розум, моя тактика також. Все, чому мене вчили Ангели, марно. Але я маю здатність врівноважувати. Знайти точку балансу. Я маю зрозуміти, як працює цей «аудитор» та його творець. Для цього мені потрібно більше інформації. Полова.
Дмитро схилив голову набік.
— Полова?
— Ви сказали, що міркування про яхти і собак — це «полова», що відволікає, маневр. Але, можливо, це є ключем до його людської частини. У Кузнєцова, як і у вас і в мене, та й у будь-якої живої істоти мають бути слабкості. Те, що він захищає. Те, за що він сплачує свою ціну. Якщо «аудитор» — зброя, то де її Ахілесова п'ята? - Вона взяла ручку і почала швидко писати, складаючи перелік питань. Це було не розшифрування, а стратегія. Діана підняла погляд на Дмитра, і в її очах, нарешті, запалився той самий гарячковий, переможний вогник, який вона бачила в його. Це була не наївна запопадливість, а холодний, хижий розрахунок. - Де він живе? Мені потрібний його особистий простір, його «лігво». Якщо він великий хижак, він повинен залишити сліди. І мені потрібно знати, що він написав вам у повідомленні у відповідь про мою «відмазку». Ви не показав мені його. Це – початок. Урок починається, Кураторе.