Розділ 10. Частина 4. Мармуровий Форт.

Діана прокинулася задовго до світанку. Це була не та свіжа, відпочилість і ясність, яку їй давав довгий глибокий сон, а липка, тривожна пильність, притаманна хижакові, який чує кроки на своїй території. Вона лежала, уставившись у стелю, і слухала. Скрипнула підлога поверхом нижче, донісся далекий гул машин, що проїжджали по шосе, — кожен звук у цьому домі тепер змушував її прислухатися до всього й умикати логіку. Довго думати не довелося. Зараз у будинку крім неї немає нікого, а отже, додому повернувся Дмитро, ну, або хтось інший — той, кому не належало вештатися в цьому сучасному «Версальському палаці» о пів на четверту ранку. Думки миттєво, наче осколки льоду, вкололи свідомість: «Він не людина», — знову випливли слова Дмитра. Дівчина підхопилася з ліжка, натягнула свій улюблений сірий светр. Книга в твердій палітурці, «Хроніки Етерни», так само манила, але тепер це було схоже на втечу. Вона сама не знала чому, але в якийсь момент її думка змінилася. Якщо спочатку вона вирішила не втручатися в справи Сапеги, то тепер усе навпаки. Чомусь саме зараз до неї дійшла одна дуже проста істина — та, яку вона ігнорувала весь учорашній вечір. І ця істина полягала в тому, що навчитися жити в цьому світі під керівництвом Дмитра і без його заступництва у неї не вийде. Якщо з ним щось станеться, то всі її плани на нормальне життя рухнуть, отже — втрачати його для неї є недозволенною розкішшю. А це означає, що вона повинна кров з носа захистити його всіма доступними способами. А вже потім вона зможе сховатися у світ, де зло чітко позначене і має роги та копыта. Це, у будь-якому разі, набагато легше, ніж прийняти світ, де зло носить дорогий костюм і п'є коньяк.

Їй потрібно було подивитися на нього. Переконатися, що це він, а не хтось, кому тут не місце. Можливо, це дурна ідея, зважаючи на те, як оточений його будинок захистом, і все ж вона безліч разів бачила у фільмах, як зловмисники проникають у такі неприступні фортеці й роблять у них те, що задумали. Вона спустилася у вітальню. Усе було так, як вона залишила, тільки склянка з бурштиновим коньяком була порожньою, а на її місці лежав акуратно складений, бездоганний темно-синій піджак. Дмитро стояв біля великого вікна з видом на сад. Ранкова імла оповивала його, роблячи схожим на силует, вирізаний із темряви. Він тримав у руці телефон, і за виразом його обличчя, за тим, як напружилася лінія його плечей, Діана зрозуміла, що він не просто перевіряє пошту.

— Ти повинна спати, — сказав він, не обертаючись. Голос його був рівним, позбавленим учорашньої театральності.

— Я, як не дивно, виспалася, — злукавила дівчинка невимушено бадьорим голосом. — А от ви не схожі на людину, яка спала.

Він повільно повернувся. Посмішка, яку він їй подарував, був вимученою, але щирою.

— Це побічний ефект від перебування в цьому світі, Діано. Сон — розкіш, яку не всі можуть собі дозволити. Особливо коли на тебе гострить зуби істота, походження якої невідоме.

— «Контролюючий аудитор», — сухо уточнила вона. — Я розшифрувала.

Дмитро кивнув, його погляд ковзнув до диктофона на столі.

— Мушу визнати, незважаючи на всю твою юність і незрілість, ти, можливо, найкращий мій актив за останні років так десять, як мінімум. Швидко вчишся і все схоплюєш на льоту, до того ж твоя підкованість у фентезі дозволяє креативно мислити. Ти знайшла те, що не повинна була. Не просто цифри, не просто умови.

Діана насупилася.

— Я знайшла клацання. — Вона підійшла до диктофона, увімкнула його й вивела на колонки той самий, ледь помітний звук, який стався в момент, коли Кузнецов говорив про карт-бланш. Кхать! Він був коротким, сухим, наче хтось швидко відкрив і закрив дуже точний механізм. — Що це? — запитала Діана, пильно дивлячись на Сапегу.

Дмитро не одразу відповів. Він підійшов до столу, взяв у руки диктофон, покрутив його, немов це була не записуюча техніка, а щось містичне.

— Схоже, ти занадто близько підійшла до істини, — тихо сказав він. — Ходять чутки, що Кузнєцов не використовує людей у своїх справах як помічників. Ходить анекдот, що він використовує машини. Хоча людей-роботів я ніколи не бачив. — Він підняв на неї очі. У них більше не було ні єхидства, ні спокуси, тільки холодна, розрахункова необхідність. — Кузнєцов не використовує людей для такого роду роботи. Він використовує інструменти. Схоже, у деяких плітках і жартах про нього реально є частка правди. «Аудитор» — це його особистий, автономний...

— Зброя, — закінчила Діана. — Ми його називали «аудитором смерті» через сім ваших втрат. Але він сам сказав, що цей «аудитор» контролюючий.

— Вірно. Він контролює. Контролює результат. Успіх угоди. Не гроші. Не товар. Він контролює, щоб я не отримав зайвого. І щоб я заплатив рівно свою ціну.

Дмитро був серйозний і навіть певною мірою фанатично суворий, так що Діана відчула, як по її шкірі пробіг холодок. Уперше за весь час вона відчула не просто ментальну, а фізичну загрозу. Це було відчуття, що її оточують невидимі, нелюдські очі, які стежать за кожним її кроком, кожним подихом, кожною думкою.

— Яка ймовірність того, що його охорона — роботи? — поцікавилася дівчинка, неприємно поморщившись і згадавши деякі фільми з наукової фантастики. — І якщо це роботи, то чи є ймовірність того, що вони можуть проникати в мережу й підключатися до камер, спостерігаючи за ціллю?

Дмитро спантеличено вирячився в Діану на якусь мить — і він скривився, очевидно, намагаючись збагнути почуте.