Розділ 10. Пан Кузнєцов.

Діана піднялася на другий поверх, відчувши, як з кожним кроком хвилювання зростає. Вона знала, що мала закутатися у свій пледик, щоб продовжувати подорожувати у вигаданому фентезі-світі, але ця раптова авантюра з Дмитром била по емоціям сильніше, ніж будь-яка битва з драконами. Справжнє життя щойно кинуло виклик, і відступати було не можна. Вона зупинилася перед шафою. Затишний сірий светр, від якого пахло будинком та книгами, полетів на ліжко. Було потрібне вбрання, яке говорило б: «Я тут, я все бачу, але я – не загроза».
Через півгодини, пройшовши через болісний вибір, Діана зупинилася на класичному чорному костюмі брючному, який вона майже не носила, і світлій шовковій блузці. Волосся вона швидко зібрала у тугий хвіст.У дзеркалі стояла знайома незнайома. У цьому костюмі вона виглядала трохи дорослішою, але все ще по-юнацьки гострою та цікавою.
Взявши диктофон, який Дмитро залишив на буфетній стійці, Діана кілька разів увімкнула та вимкнула його. Вона не секретар, не помічник, а спостерігач. Вона має фіксувати не лише факти, а й атмосферу, невербальні сигнали, деталі — усе, що Дмитро називав культурним розвитком. Вона тремтіла від легкого хвилювання і від того долоні спітніли. Це страшенно нервувало і дівчинка роздратовано вирушила до ванної кімнати щоб вимити руки та вмитися. Холодна вода має властивість заспокоювати і це те, що їй потрібно. Їй потрібен крижаний спокій та кам'яна незворушність. Зрештою, ця так звана "велика людина" навряд чи її взагалі помітить. Його мета – Дмитро.
Коли вона спустилася, Дмитро вже чекав її біля вхідних дверей, одягнений в темно-синій костюм, що ідеально сидів на ньому, і робив його ще більш неприступним і, відверто кажучи, вражаючим.
- О, це вже схоже на богему, - схвально кивнув він, оглянувши її з голови до ніг. - Хоча тобі не вистачає пари туфель на підборах, але заради нашої місії зійде. Час – гроші. Поїхали.
Від такого тону її знову шарахнуло блискавкою. Їй ніколи не доводилося бачити його в діловому амплуа, це було незвично і навіть трохи страшнувато. Холодний, сталевий неприступний і навіть якийсь колючий, його блакитні очі стали як замерзлі крижинки. Діана скривилася і той відразу вловив її збентеженість. Суворий погляд витріщився на дівчинку скануючи її стан.
-Ти Чого? - так само суворо запитав він. - Чого боїшся?
-А можна не розмовляти зі мною так, наче я ваша ... - Дівчинка запнулася підбираючи слова і червоніючи до коріння свого світло русявого волосся.
Дмитро явно спантеличив і на якийсь момент навіть підзавис. А потім у приміщенні вибухнув чоловічий іржач.
-Тільки не кажи мені, що у тебе відкат і ти знову від мене сахаєшся. Я думав, що ця стадія вже пройдена і забута.

-Мені неподобається, коли ви таким тоном зі мною розмовляєте. Почуваюся шавкою у вас під ногами.
Чоловік викотив очі як дві тенісні кульки і на всю дивився на дівчинку. На це відповісти нічого не вийшло і той відкашлявшись просто пройшов до виходу на ходу щось буркнувши Діані, що чекає на неї біля машини.
Вони вийшли надвір. Біля ганку чекав чорний позашляховик, який Діана раніше ніколи не бачила, і водій, який, здавалося, був сліпим і німим – ідеальне тло для таємних переговорів.
У салоні було тихо і пахло дорогою шкірою. Дмитро поклав свою папку з документами на коліна та вперше за день перестав посміхатися. Його обличчя стало зосередженим та жорстким.
– Послухай, – тихо, але владно почав він, повертаючись до Діани. – На зустрічі ти – тінь. Ти не ставиш запитань, не дивишся в очі співрозмовнику, не втручаєшся.
Діана кивнула, потім трохи спохмурніла.
– А що саме я маю записувати? І щодо телефону... Ви говорили про повідомлення?
Дмитро дістав із внутрішньої кишені другий телефон – старий, затертий, із незвично простим інтерфейсом.
- Правильно. Диктофон – це тільки для моєї розмови з Кузнєцовим. А ось цей телефон лежатиме на столі. Відповідаєш тільки на ті повідомлення, де є піктограма зірочки або слово терміново на початку. Решта можеш просто ігнорувати. У цих повідомленнях, помічених зірочкою, тобі потрібно записати лише факт і цифру, якщо вона є, і відповісти: «Отримано, передзвоню після 18:00». Максимально коротко. Жодних імен, жодних емоцій.
– Добре. А що записувати на диктофон? Всю розмову?
– Твоє завдання – відсівати зерна від полови. Людина, з якою я зустрічаюся, любить говорити загальними фразами та сипати релевантною інформацією. Твій запис повинен містити лише: цифри, умови, ключові прізвища та конкретні домовленості. Все, що стосується його собак, яхт та останніх скандалів, ти залишаєш за дужками. Зрозуміла?
Діана відчула себе чи то студентом на найскладнішому іспиті, чи то якоюсь замшелою служницею.
- Заради Христа, Дмитре, перестаньте говорити таким тоном. Хоча б зі мною. У мене волосся дибки.
Дмитро невдоволено скривився, але терпляче дивився не Діану.
-Це звичайний діловий тон. Що тебе так хвилює? 

-Мене хвилює те, що ви цим діловим тоном розмовляєте зі мною. Не можу його переносити виключно з ваших вуст. Не звикла я, щоб ви зі мною так розмовляли. Нервує.
-Звикай. - Дмитро не став ні виправдовуватися, ні заспокоювати, його тон і міміка не змінилися, але крижані очі все ж таки відтанули і в них знову заворушилося життя. - Тобі це по життю знадобиться. Ти все запам'ятала, все зрозуміла чи є питання?
- Запам'ятала, зрозуміла, - все ще нервово, але трохи спокійніше кивнула вона. - Класифікація інформації, не писати все поспіль. Відповідати тільки на термінові повідомлення.
- Правильно. І ще одна. Протягом цієї зустрічі ти не маєш права звертатися до мене як до Дмитра чи на "ви". Для тебе я пан Сапега. Запам'ятай. Нас там двоє, і будь-який натяк на фамільярність може коштувати мені угоди.
Його тон не допускав заперечень, і Діана знову подивилася в його очі. Вони знову стали холодними і в якийсь момент прийшло смирення, фентезі відступив остаточно на томість усвідомленню, що ця людина не має наміру їй піддаватися. То була не гра в «секретаря», а серйозна, заборонена робота.
- Пане Сапега, - повторила вона, пробуючи незвичне звернення на смак і знову скривилася. - Ось слово честі, страшно незвично, але думаю я впораюся.
Діана зусиллям волі заштовхала неприємні відчуття глибше в далеку скриньку і постаралася надати обличчю не проникливого виразу, такого ж як у Дмитра, спокійного, ділового, строгого і непохитного. І тут відбулося диво, Дмитро вперше за поїздку знову пом'якшив погляд і навіть посміхнувся.
- Розумниця. Вважай це бойовим хрещенням.
За двадцять хвилин позашляховик сповільнився і звернув до будівлі, яку Діана спочатку прийняла за музей чи особняк ХІХ століття. Це був ресторан «Корона», оточений високими колонами і охороняється живоплотом. З прочинених дверей струменіло м'яке світло і ледь чутна класична музика.
– Це – наш пункт призначення, – тихо промовив Дмитро, виходячи з машини, поки водій відчиняв перед Діаною двері. - Приготуйся.
Діана вийшла із салону, і її охопило холодне повітря. Величезні позолочені двері відчинилися безшумно, і вона зробила крок усередину. Золото, оксамит, кришталь та неймовірна тиша. Все це давило, змушуючи її інстинктивно стиснутись. То був не світ богеми, це був світ влади.
Діана вже майже настроїлася йти за Дмитром, але тут він зупинився, і його плече загородило їй вигляд. Його погляд був прикутий до столика в дальньому кутку зали.