Розділ 8. Розповідь Дмитра.

Я народився в звичайній молодій сім'ї, моя мати була вчителькою, батько обдарованим майстром на всі руки, який власними руками збудував собі будинок. Як і у всіх, ну чи у більшості дітей у мене були бабусі та дідусі, тітки та дядьки. За мірками того часу моє дитинство було звичайнісіньким. Поки мої батьки заробляли гроші за мною наглядало старше покоління. Дід Стефан та бабуся Марія. Все було як у всіх, той самий одяг, ті самі непоказні саморобні іграшки, та сама їжа на столі. Я був звичайнісіньким роздов- баем, якими бувають хлопчики. Але у нашій родині був один великий секрет. Моя баба могла творити чудеса. Не часто та зачасту не дуже великі, але могла. Одного разу я впав з високої клуні копіюючи   десантників, яких постійно бачив на полігоні, що був неподалік нашого будинку. Якось побачивши їх стрибаючих з парашута, я запитав у дідуся.
-Діду, а що це таке. Що ці люди роблять?
Деде мій був гуморний любив пожартувати і не довго думаючи відповів.
-Це солдати, онучок. Вони беруть великі клунки і стрибають із ними з літаків. Навчання у них такі, щоб висоти не бояться.
Я так часто бачив їх, що спалахнув бажанням спробувати, як це бути парашутистом. Одного разу я взяв великий дідову ряднину і заліз на дах високої клуні, розбігся і ... Політ мій був не довгим. Точніше це був не політ, а скоріше аварія Боїнга сімсот сорок сім. Не добігши до краю я зачепився за край ряднини і спіткнувшись загорнувся в цей в неї, як шаурма та впав з п'ятиметрової висоти. Все моє недовге п'яти- річне життя промайнуло перед моїми очима і я відчув як з моїх легенів вибило все повітря і я задихну- вся. Легкі інстинктивно спробували вдихнути, але нічого не вийшло. Я осліп від страшного болю у всьо- му тілі. Груди горіли, голова страшенно гуділа пронизана мільйоном голок, у живіт ніби встромили кинд- жал а ноги відібрало. Мій дід тоді, трохи свідомість не втратив, від жаху, коли побачив, а потім і почув, як з силою шмякнулося моє тіло об нерівну землю. Останнє що пам'ятаю, це як дід і бабка тримаючись хтось за голову, а хто за серце з голосіннями кинулися до мене. Потім усе потьм'яніло. Я прийшов до тями вже в хаті, лежачи на печі, наді мною сиділа бабця і зі сльозами лаяла мене ідіота як тільки могла. Жінка від якої я не разу не чув лайливого слова матюкалася. Сльози з цілі горошини стікали по її змор- шкуватому обличчю, плечі тремтіли від тихого плачу. Моя голова більше не горіла, і ноги теж були при мені, я дихав і спеки в легенях не було. Залишився тільки кинджальний біль у животі, на якому лежали руки бабусі. Від її рук виходило ледь помітне блакитне свічення, мабуть, моє тіло було сильно пошко- джене і вона вдалася до свого таємного дару. Бабуся мене зцілювала. І тільки коли залишки болю поки- нули моє тіло, вона відсторонилася і я побачив її бліде обличчя з темними кругами під очима.
-Стефан. – заговорила бабуся обережно злазячи з печі. Її похитувало, а це означало, що вона дуже ослабла. – Я закінчила. Коли цей дурень Царя Небесного злізе з печі, випори його як слід. Космонавт недороблений, льотчик доморощений. Гагарін, щоб йому порожньо було. Я ляжу. Сил моїх немає. Як би не померти завчасно.
Почувши наказ бабки та схвальну відповідь діда, я у свої п'ять років сильно пошкодував, що вижив. Дід був добрим, і просто так не порав. Мене взагалі просто так не пороли. Але вже коли просили діда відш- магати мене, то порав він мене знатно. Рука в нього була важка, м'язова, груба від важкої праці. Я не злазив з печі аж до вечері. Поки не з'явилися батьки. Мене все ж відшмагали але вже аби як. Сильно не заморочуючись, до того ж дід до того перелякався того дня, що сил у нього надвечір на лозину вже не залишалося. Бабуся днів десять майже не піднімалася з ліжка приходячи до тями після такої серйозно виконаної роботи.
До речі сказати це далеко не все, що вона могла. Крім зцілення, вона мала дар навіювання і бачення. Могла навіяти будь-кому що завгодно і бачила те, що не бачили інші люди. Вона розуміла мову тварин, могла залазити в голови іншим людям, чула все про що вони думали та мріяли. Могла віщувати майбу- тнє, говорити будь-якою мовою, а ще керувала стихіями, що було дуже доречним у часи посухи чи силь- них злив. Вона могла утихомирити бурю, і змусити рослини рости навіть у найбільш невідповідних для них умовах а ще вона могла позбавляти життя. Я цього ніколи не бачив, але одного разу дід розповів, як бабця захищаючи своїх дітей від фашистів не просто вбила чужинців, а їхні мертві тіла перетворила на кипариси. У тому селі де вони тоді жили вони так і залишилися рости. А ще моя баба мала знання, не- доступні звичайним людям. У них з дідом був дружній тандем: бабуся мала знання та мудрість, а дід мав силу. Вона казала, що і як треба зробити, а дід робив за її научення.

Про здібності моєї бабці сім'я воліла мовчати і нікому не поширяться. Місцеві односельці знали її як зна- харку, ведуню, яка зналася на травах і відварах та заговорах, при тому, що жодного заговору вона не знала ніколи в житті. Вона лише могла молитися, або просто шепотіти благословення. І не дивлячись на те, що вона нікого, не разу в житті не проклинала, люди все ж її побоювалися і ніколи не сварилися з нею, тлумачачи це тим, що якщо жінка може благословити, то й проклясти, теж здатна. Бабуся завжди говорила.

-Не проклинай нікого, ким би не була людина, не проклинай. Слова мають велику владу не так на того, кому ти їх говориш, як самому собі. Прокляття не завжди доходять до адресата, часто на півдорозі вони повертаються назад. Проклинати може лише Бог, Він Єдиний, хто має повну владу як над прокляттям, так і над благословенням. І Він Один має на це право. Якщо тебе клянуть - відійди від людини, обтруси пилюку з підошв твоїх і благослови, не можеш у голос, зроби це мовчки. А не можеш мовчки – просто відійди нічого не кажучи. Прокляття роз'їдають душу, отруюють її. Ненависть – це важка ноша. У люди- ни і без цього життя не мед не бери на свої плечі додаткового тягару.

Я вбирав її вчення далеко не завжди розуміючи і половини сказаного нею. І тільки з віком, роками пізніше зміст сказаних нею слів став для мене чітко зрозумілий.