Частина 7. Розділ 3. Перша зустріч.

Вони пройшлися поверхом заглядаючи в кімнати в яких були прочинені двері. Там стояли, оглядаючи свої майбутні апартаменти юні абітурієнти зі своїми батьками. Ті, судячи з вигляду, були не дуже задо- волені станом кімнат. Ті хто цієї весни залишав кімнату постаралися залишити її в найгіршому стані.
-Боюсь на вас чекає капітальний ремонт. – звернувся Дмитро до жінки та її дочки. - Двері тут просто жахливі. Ще й тарганів витравити треба.
Жінка в перемішку з жахом та огидою дивлячись на интерьер навіть не спромоглася змінити вираз обличчя, подивившись на чоловіка.
-У Вас такий же жах?
-Ні. У нас є платні апартаменти. Повинен сказати стан аж ніяк не такий плачевний. Не потрібно міняти двері та вікна.
Чоловік оглядав приміщення з якимось специфічним виразом як би підбиваючи підсумки. Діана теж на всі очі дивилася на треш, що твориться в чотирьох стінах. На підлозі облупилася фарба, в місцях, де стояв стіл зі стільцями, так взагалі фарби не було. Мабуть тягаючи стільчик мешканці затерли дерев'яні дощечки до дірок. Шпалери подерті, наче їх кішки драли. Замість люстри страшна лампочка Ілліча. На дерев'яному підвіконні замість фарби іржа, вікна сірі, наче їх ніхто ніколи не мив. Дверцята дерев'яної допотопної шкахи перекошено висіли, як і всі дверцята в кімнаті. Металеві допотопні ліжка були зігнуті так, ніби її намагалися зігнути, але не вийшло.
-Що тут було?
Шоковано спитала дівчинка і чоловік із задоволенням відзначив її жорстоке розчарування.
-Тут було спільне життя студентів, дорогенька. Зі шпалер, мабуть не найніжнішим чином знімали посте- ри, фотографії та полиці. Підлога, як бачиш, перенесла неодноразову перестановку меблів,на підвіконні гріли чай кип'ятильником у чашках, а ліжко. - Чоловік зам'явся напружуючи свою фантазію. – Ну, тут навіть не знаю. Двері швидше за все не раз виносили з носара, тому вони обшиті металом і замку на них не передбачається, бо немає сенсу.
-Це весь пансіон такий? - з жахом перепитала дівчинка? - Кошмар. Усі двері такі?
-Майже, швидше за все тут жили хлопці. Ми в молоді роки з чим-чим, а з дверима не надто в ладах. Особливо коли напиваємося. Одне з двох: або господар на п'яну голову забув у який бік двері відчиня- лися, або його доброзичливці не сильно морочилися з цього приводу і виносили її виявляючу не стри- ману ввічливість, просто щоб не стукати перед входом. Так би мовити час економили.
Жінка слухаючи пояснення Дмитра забувши про навколишнє її розруху хихикнула прикривши обличчя руками. Діана з скоса дивилася на нього і в її голові крутилося тільки одне питання, але як його постави- ти вона поки не знала. Чомусь зовнішній вигляд держ-пансіону вибив її з колії. Вона навіть подумати не могла, що таке може бути взагалі.
-Одного не зрозумію. – знову заговорила жінка. – Як випускники здавали ці кімнати? Їх не мали відпус- тити, поки вони тут не наведуть хоч якийсь порядок.
-Не здивуюся якщо цї хлопці не дожили до випускного. Швидше за все їх відрахували в середині року, а в загажену кімнату ніхто не захотів переїжджати. Ось вона і залишилася в такому непривабливому виг- ляді. А керівництву просто не до цих апартаментів. Інших справ по самі ніздрі.
-Отже не всі кімнати такі? - перепитала Діана з надією почути, що це скоріше виняток і ця спільнота не саме дно помийної діри.
-Ну, не зовсім так. Найчастіше студентів змушують перед випуском робити косметичний ремонт. Але, по собі знаю, після того, як стан кімнати вже прийняв комендант, ті хто щойно робив ремонт, його ж і зни- щують для майбутнього покоління. Може не всі так роблять, але багато хто.
-Навіщо?
-Ритуал. Передається з покоління до покоління. Ось заселяться сюди, дівчатка зроблять ремонт. Навча- ться чотири роки, а потім їм знову ремонт робити для молодняку. Прикро? Прикро. Бо тим, хто прийде, вже нічого робити не доведеться. Так би мовити на все готове з'являться. От і знищують свою працю. А щодо меблів. Так тут дуже просто. Вона стара, допотопна, її ніхто не береже. Чекають на обновки від керівництва. А обновки нема. Кого не влаштовує, ті виносять із кімнати державне майно та привозять свої меблі. Ну а двері, тут видно все повсякденне, або ж на поверсі хлопці жили. Нічого іншого не можу сказати. Такого жалюгідного стану я давно ніде не бачив. 

Залишаючи гуртожитки, вони заглянули в тутошній туалет. І якщо вигляд кімнати і коридору дівчинку шокував, то туалет і поруч душова, роздерли її ніжну дівочу душу на дрібні частини. Ні, там не було брудно. Бруду як такого не було. Але там була пліснява. Іржа і в деяких місцях не вистачало плитки як на підлозі, так і на стінах. А двері замикалися на саморобний гачок. Дівчинка була вражена до глибини душі і в страшному сум'ятті попросила сходити та перевірити туалет на платному поверсі. Їй від серця відлягло, коли вона побачила разючу різницю; новий санвузол, плитка, двері. Приємний колір плитки та освіжувач приклеєний на стіну. Душева теж тішила око. Може не останній писк моди, але й не те пекло, яке було поверхом вище. Діана виходила з будівлі гуртожитку трохи приголомшена та розгублена. Дми- тро в черговий раз виявився правий, і не просто далекоглядний. Страшно подумати в яких умовах їй довелося б жити якби він вчасно не потурбувався.
-Дякую. - Сівши в машину подякувала вона йому. – Навіть не знаю, що ще сказати. Мати часто розпові- дала мені про своє студентське життя, але ніколи не згадувала про такі кошмари.
- Ну, може, у неї не було таких кошмарів, як тут. А може вона просто не вважала за потрібне все це зга- дувати.
-У будь-якому випадку, ви знову клацнули мене по носі. Я не перестаю дивуватися з того, як багато я ще не знаю і як багато доведеться дізнатися.
-Ну Так ти ще й не жила. Я життя прожив і всього не знаю. Як кажуть у народі: "Вік живи - вік навчайся і дурнем помреш".
-А Ви коли-небудь виносили двері комусь? – раптово запитала дівчинка. - Чи вам колись виносили їх?
-Угу. – не відриваючись від дороги кивнув той. - Було діло, і я виносив і мені виносили.
-Часто?
Чоловік задумливо підтиснув губи і Діана мимоволі хитро посміхнулася. Чомусь її веселив той факт, що цей вічно спокійний і незворушний тип міг вляпуватися в неприємності. І її свідомість почала підкидати ідею за ідеєю.
-Ну, як накосячу де-небудь, так і ломилися. Чому це тебе так хвилює?
-Так, просто, мені цікаво.
Дмитро перевів погляд на дівчинку і з подивом зазначив, що її аура забарвилася в надзвичайно жовті та бурштинові кольори. Дівча з передчуттям чекала якоїсь захоплюючої історії.